Состав редакции

/images/redaktors/gupinaav.jpeg

Жупина Анатолий Владимирович

Главный редактор.

e-mail:   newday@ukr.net

Тел.: (0552) 45-43-60, 33-44-00, 45-43-59.

images/redaktors/gupinalm.jpeg

Жупина Людмила Михайловна

Первый заместитель

главного редактора.

Тел. (0552) 45-49-24.

 

/images/redaktors/yaitskiyam.jpg

Яицкий Анатолий Николаевич

Заместитель главного

редактора.

Тел. (0552) 45-46-21.

Весь состав редакции...
ПРЕСС-КЛУБ "НОВЫЙ ДЕНЬ"                                                 ГОСТИ ПРЕСС-КЛУБА

Если вопросы, которые вас волнуют, стоят того, чтобы сформировать общественное мнение или получить широкий резонанс, обращайтесь в независимый  пресс-клуб «Новый день», который объединяет несколько десятков средств массовой информации не только Херсонщины, а и представителей общенациональных СМИ в нашем регионе…


Четверг, 20 Апреля 2017
«Заступника мера — у відставку!»
20.04.2017 09:11 Новости / Общество

З вимогою звільнити з обійманої посади заступника міського голови Нової Каховки Сергія Давидюка до керівництва міста звернулися представники організації учасників АТО "Біла стріла". Вони звинувачують чиновника у бездіяльності й нехтуванні інтересів захисників України — до речі, своїх же побратимів.

— За що платники податків сплачують йому заробітну плату? — не розуміє керівник ГО «Біла стріла» Дмитро Марков. — Так, Давидюк створює підконтрольні собі організації під ви­глядом корпоративних дачних товариств, але не здатний органі­зувати похорон Героїв України, про яких він навіть не знає та взагалі не проводить ніякої роботи з хлопцями, котрі воювали в АТО, та їхніми родинами. Хоча багато хто з них пройшов пекло: Іловайськ, Дебальцеве. Кон­кретних прикладів вистачає. Також він проігнорував організацію новорічних свят, не захотівши хоча б просто приділити увагу дітям військових. Не повідомив він нас і про наявність вільних будинків для відпочинку на Арабатській Стрілці минулого літа та не допоміг дітям учасників АТО, у яких виникла проблема при відправці до оздоровчого табору. Його робота зведена до нуля. Якщо хтось хоче саботувати якусь роботу — треба доручити її Давидюку. І він цей саботаж виконає на найвищу оцінку.

Звернення до міського голови Дмитро Марков озвучив на сесії міськради і закликав самого Давидюка написати заяву про звільнення за власним бажанням: «Зробіть чоловічий вчинок, бо подальше ваше перебування на цій посаді — чорна пляма на місті». Проте деякі депутати стали на захист Сергія Давидюка, зазначивши, що той опікується не лише питаннями воїнів АТО, а й іншими сферами життєдіяльності міста. А міський голова Володимир Коваленко доповнив, що перед тим, як робити такий крайній крок, необхідно добре вивчити дане звернення.

Нагадаємо, що минулого року великий резонанс мала історія з організацією похорону загиблого під Авдіївкою новокаховчанина Романа Гавриленка. Проявлена земляками і владою міста відверта байдужість до загиблого не залишилася без уваги. Обурені побратими і волонтери влаштували навіть мітинг протесту. «Це чергове розчарування і біль від того, що відбувається в нашому місті, — за­явила тоді відома волонтерка Ольга Данилова. — Від того, що тут не вміють і не хочуть цінувати тих, хто загинув за нашу Україну, за мирне небо над нашою головою».

Олександр ПІТОЄВ.




Біль і пам’ять роду
20.04.2017 09:11 Новости / Культура

5

Публікація "Долі земні та небесні" викликала неабиякий резонанс серед читачів, особливо наших земляків. Буквально через тиждень редакція "Нового дня" отримала листа від Михайла Володимировича Льовочкіна, котрий повідомив, що його батько, Володимир Олександрович Льовочкін, який мешкає в Малокаховці, доводиться правнуком канонізованому Олександру Шишину. А ще раніше, одразу після виходу у світ статті, до мене зателефонувала його праонука, мешканка сусіднього району. На її прохання я не вказую прізвища, називатиму нашу героїню просто Любов’ю, бо вона майже моя ровесниця. Прочитавши матеріал про свого славного прадіда, жінка розхвилювалася, втратила спокій.

 

…У 1970-ті вона, випускниця Кримського сільгоспінституту, приїхала до Малої Лепетихи з дипломом вченого агронома. Жила у сусідній Сергіївці у родичів. Серед первозданної краси маленького села зустріла кохання свого життя. Кар’єра молодого спеціаліста за 4 роки роботи у малолепетиському колгоспі розвивалася бурхливо, і от, а це було обов’язковим у ті часи, постало питання вступу до лав партії. На парткомісії старий комуніст штрикнув у вічі, мовляв, її дід — ворог народу та ще й священик. Тобто про прийом її у комуністи і мови не може бути. Серед членів партійної комісії знайшовся таки чиновник зі здоровим глуздом, і дівчину, яка ні сном ні духом не відала про контрреволюційне минуле свого прадіда, прийняли у члени КПРС. Мотоциклом, яким ганяла полями, домчала до Сергіїв­ки, стала допитуватися у своїх бабусь про родинну таємницю. Мама померла, коли дівчинці було 5 років. Що ж розповіли їй бабусі? Виявилося, що саме вони і були доньками того самого отця Олександра, про трагічну долю якого йшлося у вищезгаданій публікації.

У грудні 1921 року, коли за результатами одного-єдиного допиту уповноваженого Запорізької надзвичайної трійки Дюмеса (існував такий орган правосуддя, який мав дуже широкі повноваження) був розстріляний сорокарічний священик Олександр Шишин, його старшій доньці Алевтині було 15 років, молодша, Марія, досягла два­надцятиліття. Матінка Ольга Георгіївна з ними разом змушена була деякий час поневірятися у Запоріжжі.

Згодом сім’я священика повернулася до Малої Лепетихи. Вдова Шишина незабаром відійшла за вічну межу, дівчата ж повиходили заміж. Алевтина (її все життя звали Валентиною) стала Усачовою, Марія — Льовочкіною. До речі, у молодшої доньки батюшки народився син, якого вона нарекла батьковим іменем. Доньки, як і їхня матінка, рано овдовіли, бо їхні половинки теж постраждали від репресій більшовицької влади. Льовочкін був розстріляний, хоч і обіймав якийсь високий керівний пост, а Федір Усачов, підданий жорстокій процедурі розкуркулювання, зник безслідно. Більшість свого життя Марія Олександрівна Льовочкіна прожила у невеликому мальовничому селі Сергіївці, одному з населених пунктів Малолепетиської сільської ради. Тут у неї підростав син, народилися онуки. І хоч коли село було віднесене до розряду неперспективних, вона разом з родиною змушена була знову змінювати місце мешкання, і її давно немає серед живих, живі ще люди, котрі пам’ятають цю шляхетну жінку, яка працювала прибиральницею у сергіївській школі. Навіть знайшлися такі, хто пам’ятають, що Марія Льовочкіна — донька розстріляного священика. Саме вона доводиться бабусею Володимиру Льовочкіну, син якого написав до редакції. Така ось життєва арифметика — складна і безжалісна.

Вони, «попівські» діти, через усе своє життя пронесли пам’ять про свого тата з болем у серці, хоч і не секрет, що боялися всього, що їх оточувало, як вміли, свято зберігали його фотографії, які передавали у спадок онукам і пра­внукам як підсвідому гордість і невимовну скорботу свого роду. І Люба, і Володимир відчували, що їх та їхніх дітей оберігає сильний  янгол-охоронець. Вони хоч і здогадувалися, який саме, але про те, що їхній прадід зарахований до лику святих, дізналися з газети «Новий день», за що дуже вдячні. Любі навіть сон снився: нібито на березі Дніпра у Малій Лепетисі, саме там, де була розташована церква, зруйнована більшовиками, якийсь голос промовляє: «Треба прибрати, бо прийде отець Олександр і тут буде правити…».

Трохи історії. Храм Архістратига Михаїла, зведений біглими козаками ще у ХIX столітті, був стертий з лиця землі приблизно у 1924—1926 роках, а от дзвіниця, яка була пам’ят­кою архітектури місцевих майстрів, збудована з білого каменю з тутешніх печер, що у Пущиній балці, стояла до 1954 року. Навіть у німця-зайди рука не піднялася зруйнувати таку красу неземну. Але ж знайшлися «майстри-ламайстри», котрі, розібравши дзвіницю, перегук дзвонів якої було чути на всю округу, підперли її дрючками, а потім підпалили… У ті смутні часи наш батько О. К. Радченко, котрий був абсолютним атеїстом, зобразив цю пам’ятку історії села, але до наших днів дійшла, на жаль, лише копія  картини у виконанні його сина Юрія.

На тому місці, де у давні часи наші пращури возносили молитви до Всевишнього, безбожний вітер гуляє диким травостоєм. Залишилася лише людська пам’ять, завдяки її нетлінності ми нині можемо показати правнукам святого отця, де саме він 17 років служив Господу і в ім’я віри в нього і во славу прийняв мученицьку смерть. Місце тих самих подій вказав нам місцевий житель Іван Дмитрович Левченко, 1945 року народження. Воно знаходиться на колишньому глинищі у самісінькому центрі села, неподалік цвинтаря. Саме тут до священика Олександра Шишина «червоними нехристами» була застосована вища міра покарання. Старожил повідав таку історію: вони з братом у дитинстві хотіли копати там глину, а старі люди сказали, що цього робити не можна, бо тут пролилася свята батюшчина кров. Розповідають, начебто його змушували зняти з себе хрест і відректися від віри. Святий отець навідріз відмовився і тут же був розстріляний на краю глибочезної ями… Його нині сущих нащадків до глибини душі схвилював сам факт канонізації великого пращура. Їх цікавить про нього все. І Слава Богу, що його біографія у подробицях стала відома завдяки старанням протоієрея Олега Ковальова, автора брошури «Свідки запорізького краю», яку привезла в наш храм парафіянка Юлія Сіліщева, котра довгий час працювала у Запоріжжі. І хоч місце кривавого злочину XX століття нині загорнуте грейдером, настоятель місцевого православного храму протоієрей Валерій Горбань, дізнавшись про це, сказав, що треба на цьому місці встановити хрест. Раніше мені здавалося, що святі, котрі постраждали подвигом мучеництва за Христа, вони десь, на недосяжних людському єству небесах. Як з’ясувалося, їхнє житіє якихось 100 років тому протікало, як плин дніпрових вод, ось тут же, на багатостраждальній малолепетиській землі. Тут, поміж нас, жили у страху, але не в забутті, їхні нащадки. Хоча все було і за сімома печатками секретності. Але, дякувати Богові, ця дивовижна історія нині спливла на поверхню. Все ніби так по-наївному просто, але разом з тим залишається риторичним питання: чи справді мощі святого Олександра Шишина навіки присипані товщею-забуттям колишнього глинища? Чи, може, таки знайшлася добра, а головне, смілива душа, котра поховала його останки на цвинтарі? А інак­ше хто ж похований у могилі невідомого священика, за якою все життя доглядала нині тяжко хвора Л. М. Краснюк? Істину довести майже неможливо, але цілком вірогідно, що саме під цим безіменним надгробком без хреста і зна­йшов вічний спокій благочестивий отець Олександр, котрий нині молиться за нас на небесах.

Галина САВЧЕНКО.

С. Мала Лепетиха Великолепетиського району.




Мораторієм землю не захистити
20.04.2017 09:10 Новости / Экономика

За продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення в Україні на 5 років виступили депутати Каховської райради. За пропозицією представників "Батьківщини" — свого колеги Олександра Бойка та депутата облради, голови фермерського господарства «Зоря Каховщини» Леоніда Кириченка — вони прийняли відповідне звернення до Президента, голови Верховної Ради та прем’єр-міністра України.

— Наміри держави скасувати мораторій на продаж земель можуть замаскувати справжні наміри — скупити за безцінь родючі чорноземи та перетворити селян на кріпаків, знищити малі ферми і дрібні сільгосппідприємства, призвести до загибелі села та селища, — вважає Олександр Бойко.

— Про який ринок землі в Україні можна говорити, коли досі не врегульовані законом рейдерські захоплення, які тривають в областях? — додав Леонід Кириченко.

Утім, скоріш за все, мораторій на продаж земель сіль­ськогосподарського призначення буде знято вже протягом цього року. Про це вже практично прямим текстом говорить прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. Крім того, зняття мораторію — одна з головних вимог Міжнародного валютного фонду. Однак представники влади закликають не робити з цього питання трагедію. Радше навпаки.

— Є великим міфом, що крупні агрохолдинги лобіюють ринок землі. Насправді ж вони його дуже бояться, адже мораторій для них — джерело наддоходів. А якщо ринок стане відкритим, розмір оренди виросте в десятки разів, що дуже вигідно власникам землі і вкрай не вигідно великому бізнесу. Будь-який аграрій зацікавлений в дешевій орендній платі за землю, і лише мораторій може їм це гарантувати, — коментує депутат Верховної Ради Сергій Хлань.

— У нашому районі тисячі власників земельних паїв. Є Конституція, яка надає право розпоряджатися своєю влас­ністю, але введенням мораторію ми хочемо відібрати у них це право. Відібрати його у тисяч людей, котрі десятиліттями працювали в колгоспах і радгоспах, — доповнив голова райдержадміністрації Валерій Салтиков. — Вперше цей мораторій запровадили ще в 2001 році терміном на 5 років і згодом такими ж популістськими рішеннями продовжували знов і знов. Продовжували, аби грабувати державні землі. Лише цього року в Каховському районі була спроба рейдерського захоплення 370 гектарів держземель. А скільки подібних випадків було в попередні роки? Це свідчить про те, що мораторій зовсім не захищає від розграбування земель, які спокійно продовжують привласнювати, не зважаючи на всі існуючі заборони.

Олег БАТУРІН.




«…Людина кожна якоюсь мірою поет»
20.04.2017 09:09 Новости / Культура

3

Цей вислів Максима Рильського став гаслом поетичного аматорського конкурсу його імені "Троянди й виноград", презентація якого відбулася днями в УНІАН. Свого часу троє представників Херсонщини — Василь Піддубняк, Анатолій Марущак та Людмила Степаненко — були лауреатами попередніх конкурсів і на всю Україну заявили про унікальний літературний хист поетів південного краю.

Нинішній поетичний аматорський марафон триватиме майже півроку — по вересень включно, після чого журі у складі поетів Бориса Олійника, Івана Драча, головного редактора журналу «Дніпро» Миколи Луківа, літераторів Петра Засенка, Станіслава Шевченка, мецената, президента корпорації «Еталон» Володимира Бутка, директора Київського літературно-меморіального музею М. Т. Рильського Вікторії Колесник та Максима Рильського-молодшого — онука славетного поета, визначать 12 лауреатів конкурсу, яких запросять до столиці на літературно-мистецький вечір урочистої церемонії вшанування, під час якої гості читатимуть свої вірші, отримають дипломи та почесні відзнаки — кришталеві троянди.

Це вже четвертий конкурс для поетів-аматорів. Як і в попередні роки, його організаторами виступили родинний фонд Максима Риль­ського, Український фонд культури та Київський літературно-меморіальний музей М. Т. Риль­ського за підтримки корпорації «Еталон». У кожному з попередніх конкурсів брали участь від 200 до 250 авторів з усіх регіонів, але найбільш активними виявилися Київ, Житомирська, Херсонська, Полтавська, Дніпропетровська та Хмельницька області. Наймолодшим учасникам було 10—12 років, найстаршим — 70—80. Чи не найактивнішою виявилася учнівська молодь — школярі та студенти, а також учителі, викладачі, журналісти. Були й медики, бухгалтери, архітектори.

На думку Бориса Олійника, це найбільший в Україні аматорський поетичний конкурс та найдемократичніший, оскільки виключає будь-які обмеження, аби жила в людині поетична іскра Божа. Іван Драч вважає, що поетичний вернісаж продовжує благородну справу Максима Риль­ського — надає путівку в творче життя молоді, відкриває нові імена. Він запропонував включити в творчий доробок такий улюблений Максимом Тадейовичем жанр, як сонет. Микола Луків підкреслює, що конкурс надає можливість людині будь-якого віку та роду занять оприлюднити свою поетичну душу та серце.

— «Троянди й виноград» ставить за мету відкрити хист людини, яка, можливо, пише тільки для себе, — зазначає Максим Рильський, голова родинного фонду свого діда. — Поет завж­ди гостро відчуває ритми та болі життя, концентровано викладає їх, а ми отримуємо духовний зріз суспільства, можливо, емоційний, але не менш достовірний від рейтингів та опитувань.

Умовами конкурсу передбачено 4 номінації: патріотична лірика, філософська, інтимна та пейзажна. Від кожного учасника чекають один або кілька віршів (бажано, хоча б один сонет) у друкованому вигляді загальним обсягом до 150 рядків. Усі твори потрібно надсилати на адресу музею М. Рильського: 03039, м. Київ-39, вул. Максима Рильського, 7, з поміткою «Поетичний вернісаж». Остання дата на поштовому штемпелі — 25 вересня. Учасники мають визначити та назвати номінацію свого твору, а також вказати: ПІБ, повну адресу, контактний телефон, вік, освіту, місце роботи, посаду. Надіслані твори не рецензуються та не повертаються.

Олена НЕЧИПУРЕНКО.




Страница 3 из 4
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 Следующая > Последняя >>