Состав редакции

/images/redaktors/gupinaav.jpeg

Жупина Анатолий Владимирович

Главный редактор.

e-mail:   newday@ukr.net

Тел.: (0552) 45-43-60, 33-44-00, 45-43-59.

images/redaktors/gupinalm.jpeg

Жупина Людмила Михайловна

Первый заместитель

главного редактора.

Тел. (0552) 45-49-24.

 

/images/redaktors/yaitskiyam.jpg

Яицкий Анатолий Николаевич

Заместитель главного

редактора.

Тел. (0552) 45-46-21.

Весь состав редакции...
ПРЕСС-КЛУБ "НОВЫЙ ДЕНЬ"                                                 ГОСТИ ПРЕСС-КЛУБА

Если вопросы, которые вас волнуют, стоят того, чтобы сформировать общественное мнение или получить широкий резонанс, обращайтесь в независимый  пресс-клуб «Новый день», который объединяет несколько десятков средств массовой информации не только Херсонщины, а и представителей общенациональных СМИ в нашем регионе…


Четверг, 27 Апреля 2017
Єдиний живий з потонулого судна…
27.04.2017 11:25 Новости / Общество

12

Трагедія сталася в ніч на 18 квітня у Керченській протоці. Поблизу Краснодарського краю затонув суховантаж "Герої Арсеналу". Судно, завантажене пшеницею, прямувало з російського порту Азов у напрямку турецького Самсуна. Але шторм, що розпочинався, змусив капітана поставити пароплав на якір — на момент трагедії суховантаж був на рейді. Та це не допомогло: о 03.22 «Герої Арсеналу» подали сигнал SOS, його отримали російські прикордонники.

На місце катастрофи, що сталася на відстані 14 миль від берега, відправили одразу кілька суден. Та було запізно — «Герої Арсеналу» швидко пішли під воду. На борту перебувало 12 членів екіпажу, більшість з яких українці… За кілька годин рятувальники виявили дві перекинуті шлюпки, також на воді з’явилися рятувальні жилети, які зазвичай команда одягає у крайньому випадку. І дійсно, то виявилися члени екіпажу — трьом вже неможливо було зарадити, на поверхню підняли тіла, а от один моряк дихав. Чоловіка підібрав танкер «Волгонефть-18». Єдиним, хто вижив після жахливої катастрофи, виявився 34-річний моторист з Херсона Костянтин Черненко. Моряк отримав переохолодження, адже у воді, температура якої сягала не більше 8 градусів, провів близько двох годин. Попри це, Костянтин відмовився від госпіталізації, адже якомога швидше хотів потрапити додому. Того ж дня він зателефонував дружині, яка вже знала з теленовин про трагедію, і сказав головні слова: «Зі мною все в порядку. Я вас із донечкою дуже люблю і скоро буду вдома!». В той самий момент я брала інтерв’ю у Маргарити Черненко, ставши невільним свідком неймовірних емоцій, які тільки може відчувати людина, коли відбуваться справжнє диво. До речі, подружжя Черненків — глибоко віруючі люди. Маргарита не приховує: щодня, відколи Костянтин у морі, молилася за нього і просила Бога лише про одне — вберегти її чоловіка. Благання посилилися, коли дізналася, що в морі шторм і життя її Костянтина, як і всього екіпажу, під загрозою. Бу­к­вально за кілька годин до трагедії у переписці в соцмережі чоловік скаржився, що починається шторм, а в них не дуже справне судно. Бу­к­вально за кілька днів суховантаж мали ставити на ремонт агрегата. Також, за словами Маргарити, команда дуже переживала ще й за те, що от-от з пароплава має знятися кухар. Жінка дуже гарно готувала (а якість харчування для екіпажу судна завжди має велике значення), а от на що здатен кок, котрого надішлють замість попереднього, було невідомо. За іронією долі, судовий кухар, одеситка Марина Свічкар, загинула у Чорному морі за кілька днів до звільнення. Як і більшість членів екіпажу суховантажу (всього зникло 8 моряків), тіло жінки досі не знайшли…

Костянтин Черненко став моряком 2 роки тому. На цьому судні працював уперше, хоча до цього чоловік вже мав справу з його власником. Суховантаж «Герої Арсеналу» належав турецькій компанії-оператору, а прапор мав панамський. Як і більшість суден колишнього флоту СРСР, його спіткала непроста доля. Збудований у 1980 році в Чехословаччині, суховантаж класу ріка-море, типу «Волго-Балт», що належав до рухомого складу «Укррічфлоту», ходив від Дніпра до берегів Туреччини та Греції і з 1988 року мав Херсонський порт прописки. Але 3 роки тому судно продали закордонній компанії, відтак, Україна до нього не має жодного відношення. Але питання в тому, в якому стані перебував сухо­вантаж, і чи мали право настільки старе судно експлуатувати для морських вантажоперевезень? Ось що розповідає капітан Херсонського морського торговельного порту Іван Єфименко:

— Приватна іноземна фірма перереєструвала судно в Панамі. Але якщо говорити по совісті, то його треба було не перереєстровувати, а списувати, переробити «на голки». Майже 40 років на воді — це дуже великий термін для торговельного судна.

Крім того, вже відомо, що кілька років тому «Герої Арсеналу» вже тонули, врізавшись в інше судно. Тоді команду врятували, а суховантаж, після незначного ремонту, знову відправили в море. І, на жаль, це стандартна поведінка іноземних судновласників, ладних заробляти навіть на «консервній бляшанці», практично нічого не вкладаючи в судно, водночас ризикуючи життям екіпажу. Звісно, ми не можемо оперувати неперевіреними фактами щодо конкретної ситуації, але те, що мені розповів один зі знайомих моряків, просто шокує. Сам він ходив у рейси на схожому судні, з тих самих «волго-балтів». Так от, за словами чоловіка, такі старі кораблі не списують, бо це власникам нецікаво. Куди вигідніше судно затопити, щоб потім страхова компанія виплатила за нього ледь не повну вартість. Тому, мовляв, «консервні бляшанки» відправляють на ризиковані маршрути, де з ними може статися все, що завгодно… А як же екіпаж? Виходить, з людськими життями не рахуються?.. Ще один херсонець мені розповідав, що змушений був терміново знятися з судна, бо те, виготовлене класом ріка-море, відправили через океан… Така вже жахлива правда — бути моряком в країні, де є море, але фактично немає свого флоту. Розпродали судна, розпиляли на металобрухт, а тепер наші спеціалісти змушені поневірятися на чужині в пошуках заробітку, де ніхто ні з ким не рахується.

Моторист Костянтин Черненко вже вдома, в колі дружини і 5-річної донечки Софійки. У море родина його більше не пустить. Сам Костянтин перебуває у пригніченому стані, тому не турбуємо його з приводу інтерв’ю. Про те, що пережив, врятований, сподіваємося, розповість нам пізніше...

Марина САВЧЕНКО.




Два дні на війні
27.04.2017 11:24 Новости / Общество

11 

Розповідь нашого спецільного кореспондента про те, що нині відбувається на Донеччині, у зоні проведення АТО, безпосередньо на передовій, про мужність і відвагу захисників Вітчизни. У ці світлі великодні дні там побували з гуманітарним вантажем посланці з Каховки, Нової Каховки та Каховського району.

З гуманітарним вантажем — на передову

У складі доброчинної місії — депутат Херсонської обласної ради, голова СФГ «Акант» Віктор Помазнюк, якому нещодавно голова облдержадміністрації Андрій Гордеєв за значний особистий внесок в орга­нізацію та надання всебічної допомоги особовому складу військових частин і підрозділів Збройних сил України та активну громадянську позицію вручив відзнаку міністра оборони України — медаль «За сприяння Збройним силам України». Поруч з ним — його сини-близнюки, молоді агрономи-ово­чівники Валентин та Вадим. Не вперше їдуть до воїнів на передову Андрій Гонта, Юрій Парфьонов, голова Каховської районної ради ветеранів Ста­ніслав Соколовський, відомі новокаховські волонтери Олександр Пилипенко з сином Іваном, військовий капелан Олег Фірюлін та інші патріотично налаштовані люди.

За благословенням єпископа Новокаховського і Геніче­ського Філарета, отець Петро, настоятель Свято-Михайлів­ського храму с. Мала Каховка, освятив паски, крашанки та інші дари і смаколики. І волонтери повезли їх учасникам АТО. Священик, до речі, колишній десантник, сказав, зокрема, такі проникливі, хвилюючі та трепетні слова: «В країні триває війна, і група наших земляків, замість того, щоб провести свята зі своїми сім’ями, їде у зону конф­лікту, щоб разом з захисниками відзначити ра­дість Воскресіння Христового. Бажаю вам повернутися з фронтових доріг живими, нехай кулі пролітають мимо, а свіжий вітер завжди дме в обличчя!».

Отримавши благословення, надзвичайно великий емоційний заряд і натхнення, ми на чотирьох автомашинах з гуманітарним вантажем вирушили на схід, де вже мав народжуватися світанок.

Перша зустріч з українськими військовослужбовцями від­булася у розташуванні четвертого самохідного артилерій­ського дивізіону 43-ї бригади резерву Генерального штабу. Тут проходить службу командиром взводу зв’язку доброволець з «Правого сектору» новокаховчанин Олег Єрмолаєв. На урочистому шикуванні командир частини майор Юрій Сахно щиро подякував волонтерам за допомогу військовикам. Потім військовий капелан Олег Фірюлін провів задушевну розмову з особовим складом і запевнив усіх, що перемога буде за нами. Прийде час, коли ми запитаємо з тих, хто приніс нам цю війну. Станіслав Соколовський, виступаючи перед бійцями, сказав: «На вашу долю випала велика честь — захищати рідну Україну. Тож робіть це з честю!».

Ніхто, крім нас!

На шляху нашого маршруту — населений пункт Піски, де точилися запеклі бої на підступах до Донецького аеропорту, ще й досі ця зранена земля, щедро полита кров’ю її захисників, дихає війною. З хвилюванням, що викликає біль у серці, сльози на очах, зупиняємося біля згорілого вщент танка Т-62 (на фото), підбитого ворожим реактивним снарядом, який зніс його сталеву башту. Низько вклоняємося світлій пам’яті героїчного екіпажу, який загинув за Україну. На високій швид­кості, бо цей відрізок дороги прострілюється бойовиками, в’їжджаємо у зону бойових дій. Тут несуть службу військово­службовці першого батальйону легендарної 80-ї окремої де­сантно-штурмової бригади. Повітряно-десантні війська, девіз яких «Ніхто, крім нас», завжди вважалися армійською елітою, а служба в них — найважчим ви­пробуванням, але водночас і дуже престижною.

Волонтери привезли володарям голубих беретів, окрім пасок і яєць, ще й продукти харчування (молоко, майонез, кетчуп, печиво, цукерки, мінеральну воду, квас), а також два електрогенератори, бензопилу.

Гостей радо зустрічали комбриг полковник Володимир Шворак, командир батальйону майор Олег Баляс та його за­ступники. Вони розповіли нам невідомі факти подвигу десантників при героїчній обороні Луганського аеропорту, яка тривала 265 днів. Тут загинув каховчанин Олександр Ліфінцев.

Наприкінці серпня 2015 року в аеропорту почалося пекло. 1 вересня проросійські бойовики пішли в наступ масованою атакою, використовуючи новітні танки Т-90. Будівлі, в яких були десантники, бойовики знищували з самохідних артилерій­ських установок «Піон» та «Тюльпан». Але моральний дух бійців був на висоті, паніки і непорозумінь не виникало. Під час цієї навали було взято в полон багато кадрових офіцерів, прапорщиків, солдатів Псковської десантної та Дагестанської мотострілецької дивізій.

Наш гаубичний артдивізіон працював без зупинок, але вистріляв увесь боєкомплект. Було спалено 7 танків противника, але інші все-таки прорвалися і вже їздили територією аеропорту. Хлопці знали, чим може закінчитися для них ця навала, тож почали готуватися до, можливо, останнього бою: хто обмотався державним прапором, хто взяв в зуби голубий берет, хто роздягнувся до тільняшки. Кожен залишив гранату на самознищення. Росіяни не розуміли, звідки тут взялися українські десантники і як у них вистачає нахабності знищувати їхню піхоту та підривати їхні Т-90. В радіоефірі окупантів звучала паніка, один з їх під­роз­ділів, зазнавши великих втрат, взагалі самовільно залишив територію України.

Під час цього бою десантники неодноразово відбивали своїх контужених, поранених бійців, яких вели в полон. На території аеропорту почався хаос, деякі бійці потрапили в полон, бо не знали, що відбувається в іншому кінці летовища. Був критичний момент, коли українські десантники, не маючи іншого виходу, викликали вогонь артилерії на себе. І тут «боги війни» спрацювали дуже чітко. Після цього викликали нашу авіацію на свої координати, і льотчики теж були влучними. Це деморалізувало противника, і він почав відступати, що дало можливість змінити тактику.

Після «привітів» від поборників «руського миру» дерева вздовж дороги до аеропорту горіли. Земля була випалена реактивними снарядами. Асфальт згорів повністю, усе навколо було посічене осколками. Вся інфраструктура аеропорту була зруйнована і знищена. Доцільності перебування тут десантників 80-ї вже не було. Близько 20.00 командир прийняв рішення про відхід, тож групами по 5—8 чоловік з боями проривалися до своїх. Відходили поступово, на­скіль­ки це вдавалося. Йшли до сві­танку. З цього пекла вийшли лише три БТР, декілька УРАЛів. Два дні ще після відходу наших оборонців по аеропорту працювала ро­сійська арти­лерія.

Щоб зробити екскурсію безлюдними Пісками, довелося пересісти у броньований американський «Хаммер». Сумна картина постала від побаченого. Усі будинки зруйновані від обстрілів, віяло пусткою і неспокоєм. До війни тут мешкало понад 3 тис. жителів. Тепер залишилися 12 чоловік. З одним із них пощастило зустрітися. Худорлявий, але жвавий літній чоловік, який пересувається велосипедом, назвав себе Юрієм Сергєєвим. «Хоча зараз у Пісках немає води, світла, тепла, я тут живу і житиму. Хочу дочекатись миру», — сказав він.

Неприємне, гнітюче враження справило відвідування храму на березі водойми. Скрізь помпезність і багатство: шпилі храму покриті сусальним золотом, мармурові колони, меблі з дорогого дерева, на фоні іконостаса зображення двоглавого орла, символу російської імперії. Розповідають, що тут любив трапезничати зі своїми поплічниками колишній горе-президент України Янукович. Поруч знаходиться один з його чималої колекції будинок.

У батальйоні я познайомився з веселим, майже двометрового зросту, майором (позивний «Фреска»), котрий розповів шокуючий епізод хоробрості, готовності до самопожертви українського солдата.

При відході десантників 19-річний кулеметник Валерій Моренюк ціною власного життя один на 6 годин затримав наступ ворога. Через деякий час, після того, як смертю героя загинув наш боєць, на телефон майора подзвонив невідомий, представився колишнім військовим російської армії, мешканцем Краснояр­ського краю. Він попросив назвати ім’я того бійця-кулеметника — для того, щоб поставити свічку в церкві за хороброго воїна.

Я почув також розповідь про мужнього старшого лейтенанта Гавриша, котрий знищив ворожий танк і залишився живим. Офіцера нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня, йому вручено 42 тис. гривень преміальних.

Війна зближує людей, розкриває їхні цінності і доводить, що чужого горя не буває. Під час тривалої блокади Луган­ського аеропорту, коли закінчилися запаси води, її доводилося пити з калюж, а купатися під дощем. Подружжя Олена і Євген Полупан неодноразово, ризикуючи життям, доставляли бійцям все необхідне, аби ті могли вистояти. Сьогодні десантники тепло вітали своїх дорогих рятівників, котрі добровільно прийшли на допомогу.

Ворог навіть на Великдень вів обстріл наших позицій, які в окремих місцях розташовані за 400—700 метрів від лінії вогню. Тож довелося ночувати у бункері підвального приміщення. Вранці, в поливаний понеділок, ми попрощалися з мужніми десантниками. Надворі накрапав теплий весняний дощик, все навколо було залито ніжним білим цвітом абрикосів. Далі наш шлях лежав до прифронтового Маріуполя.

Володимир МЕНИСЕНКО,

спеціальний кореспондент «Нового дня».

Маріуполь — Піски — Широкине — Каховка.




Без вини винуваті
27.04.2017 11:23 Новости / Общество

10

Кілька тижнів поспіль студенти Херсонської державної морської академії почуваються у рідній альма-матер бездомними… 

От і цього разу підкорювачі морських стихій і їхні викладачі не можуть потрапити в аудиторії, що знаходяться у третьому корпусі вузу за адресою вул. Старообрядницька, 2, (колишня Комсомольська). На дверях — все те ж застереження: «Опечатано!».  

Чим же і перед ким завинили студенти, курсанти і викладачі знаного не лише в Україні вищого морського за­кладу, що їх позбавили можливостей брати участь у повноцінному навчальному процесі?

Ситуацію прояснює курсант 321-ї групи, майбутній електромеханік Станіслав Кирильчук:  

— Прийшовши на заняття, ми потрапити в аудиторії не можемо — вони всі опечатані! Що це значить для нас? Зриваються заняття, передбачені навчальним планом. А ці заняття для нас дуже важливі, і їх на вулиці не проведеш. І таке відбувається не лише з нашою групою. У нас дуже багато курсантів-іноземців, заочників… І їм теж немає де вчитися! Доводиться вчитися через це у другу зміну. І це вже третє заняття, яке проходить у такому форматі — під дверима. Через чиєсь непорозуміння, чи як його назвати, нам доводиться вчитися самостійно — шукати необхідні книги, ритися в інтернеті… А ці знання ми могли б одержати в аудиторії…

Що ж сталося в одному з найста­ріших морський вузів не лише України, а і Європи?

…У 2015 році у Херсоні шляхом виділення (реорганізації) Херсон­ського та Миколаївського філій «Інституту післядипломної освіти «Одеський морський тренажерний центр» утворився Морський інститут післядипломної освіти імені контр-адмірала Ф. Ф. Ушакова. Цей приватний вуз розгорнув свою діяльність у стінах державної академії, взявши в оренду кілька приміщень. Між двома вузами більше півтора десятка років панувала, як кажуть, морська дружба. І тривала вона доти, доки орендарі-приватники чомусь не вирішили співпрацювати з державною академією, образно кажучи, не за договорами оренди, а за напівпіратськими прописами.  

— Частину приміщень інститут післядипломної освіти у нас орендує, на що є конкретні договори, а частину вирішив просто самочинно захопити, — обурюється проректор з адмі­ністративно-господарської роботи державної морської академії Сергій Мизніков. — Тож два тижні тому ми вимушені були захоплені приміщення опечатати, ключів від цих аудиторій у нас немає — вони у керівництва інституту. Хоча навіть за всіма правилами техніки пожежної безпеки ключі від аудиторій повинні знаходитися на вахті. Але…

Будь-які спроби господарів корпусу здобути ключі від належних їм аудиторій наштовхуються на роздратований спротив адміністрації інституту. Звати ректора цього вузу Едуард П’ятаков. Він — кандидат технічних наук, професор, академік, віце-президент Міжнародної торгової палати з питань морського, річкового транспорту і морської освіти.

Тому доводиться сумніватися, що чиновник такого рангу в юридичних питаннях «мілко плаває» і не бачить різниці в тому, що таке оренда, а що — самозахоплення.      

— Під самозахоплення підпали не лише чотири аудиторії, а й інші приміщення, — говорить проректор з навчально-виховної роботи морської академії Вікторія Пішко. — А якщо брати разом, то площа самовільно захоплених приміщень становить близько 400 квадратних метрів! Тим часом в академії нині катастрофічно не вистачає аудиторій для занять. Оскільки приміщення за адресою проспект Ушакова, 14/1, — пам’ятка архітектури, то ми не можемо без спеціального дозволу ремонтувати їх і вимушені їх закрити. А дозвіл, зрозуміло, за один день не дають. Тому обставини примусили перенести навчальний процес в аудиторії. А їх, як бачите, самовільно захопили!

Ніякі дипломатичні перемовини академії з «квартирантами» ні до чого не призвели. Напевне, знаючи, що не має він ніякого юридичного права чинити «анексію», вуз Едуарда П’ятакова діє, схоже, за відомим одеським принципом: нахабство — друге щастя. Поки що ключі від цього щастя у непо­ступливих вахтерів. Та чи надовго?..   

Говорить юрисконсульт першої категорії державної морської академії Ірина Брецко:

— Зверталися ми з приводу безчинства з боку наших орендарів до Міністерства освіти і науки України, до міської прокуратури. Прокуратура на­діслала на адресу Херсонської мор­ської академії запит, аби ми надали їй інформацію про стан оренди — які приміщення надаємо в оренду і кому. Таку інформацію ми надали. Прокуратура почала здійснювати перевірку, в ході якої виявилося, що приватний за­клад — морський інститут, який орендує у нас приміщення, фактично займає більшу площу приміщень, ніж указано в договорах оренди. За наслідками прокурорської перевірки на початку лютого 2017-го внесені відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань про кримінальне правопорушення, передбачене статтею 356 Кримінального кодексу України — «Самоправство».

— Найбільш парадоксальне у цій ситуації є ось що, — додає до сказаного юристом Вікторія Пішко. — У  відповідь на наші листи на адресу орендарів негайно звільнити самовільно зайняті приміщення ті почали вимагати від нас підтвердження того, що ректор академії Володимир Ходаковський є… легітимним ректором! Хто-хто, а пан П’ятаков мав би знати, що 9 січня 2013 року на виборах ректора ХДМА Володимир Федорович одноголосно обраний її керівником і Міністерство освіти і науки України уклало з ним контракт на наступних 5 років.

— Тим не менш, ми направили лист до Міністерства, аби воно офі­ційно підтвердило цей контракт і на­діслало відповідь панові П’ятакову, — додає юрист Ірина Брецько.

Журналісти центральних і місцевих ЗМІ зробили спробу вислухати другу сторону конфлікту. Одначе не встигли вони переступити поріг приймальні  ректорату інституту, як почули мало не істеричний жіночий крик: «Ви не маєте права нас знімати!.. Ідіть отсюдова!.. Я визову зараз охорону!..».

Коментарі у таких випадках зайві. Одначе не зайве було б дізнатися від самого професора, академіка, віце-президента Едуарда П’ятакова: чи уповноважував він цю знервовану жіночку таким тоном презентувати морський заклад? І друге: чи не вважає поважний Едуард Миколайович самозахоплення державних приміщень самоправством?

До відома порушників закону. «Самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оскаржується окремим громадянином або під­приємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, — карається штрафом до 50 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або арештом на строк до 3 місяців» (ст. 356 Кри­мінального кодексу України).

Василь ПІДДУБНЯК.




Цирк поїхав, а клоуни залишилися
27.04.2017 11:23 Новости / Общество

9

Із 7-хвилинним запізненням розпочалося спільне засідання депутатських комісій з підготовки 15-ї сесії Бериславської райради 20 квітня. Весь цей час присутні з подивом спостерігали за сутичкою в президії, під час якої голова райради Володимир Коновалов намагався зігнати з місця голову райдержадміністрації Олександра Гомона. Останній за традицією присів теж у президії, і це дуже не сподобалося Коновалову.

— Ми проводимо сьогодні сесію, тож нехай присаджується в залу. Я не буду проводити сесію до тих пір, поки голова РДА не присяде в зал! Я не можу дозволити вакханалії і щоб у нас на сесії якісь незрозумілі ситуації відбувалися. Присядьте в зал, не робіть із себе клоуна! — закликав (процитовано дослівно) голова районної ради, намагаючись підняти зі стільця голову райдержадміністрації. Він навіть поставив дане питання на голосування. І хоча депутати не підтримали пропозицію «пересадити Гомона до зали», продовжив наполягати на своєму.

Голова РДА підніматися і переходити до зали навідріз відмовився і вимагав не чіпати його і не провокувати конфлікт. Однак протягом засідання комісій і подальшої сесії райради Володимир Коновалов неодноразово згадував Гомона «незлим тихим словом».

— Мені незрозуміло і неприємно, що Гомон без запрошення зайняв місце на трибуні. Це просто нахальство. Те, що він усівся там, свідчить про те, що у нього немає совісті.  Я думаю, наступного разу він буде сидіти там, де йому відведене місце, — так голова райради прокоментував інцидент після сесії. Також він висловив жаль з приводу того, що так і не зміг прогнати голову РДА з президії: «Не за вуха ж його звідти витягувати».

Присутні в сесійній залі відреагували на сутичку по-різному. Одні (переважно депутати) підтримали Коновалова, зауваживши, що новопри­значений голова РДА «повинен знати своє місце». Інших же ситуація вкрай обурила. «Коновалов називає Гомона клоуном, хоча сам поводиться, як клоун і як король усього Бери­славсього району», — говорять вони.

Олег БАТУРІН.




Страница 1 из 3
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 Следующая > Последняя >>