Состав редакции

/images/redaktors/gupinaav.jpeg

Жупина Анатолий Владимирович

Главный редактор.

e-mail:   newday@ukr.net

Тел.: (0552) 45-43-60, 33-44-00, 45-43-59.

images/redaktors/gupinalm.jpeg

Жупина Людмила Михайловна

Первый заместитель

главного редактора.

Тел. (0552) 45-49-24.

 

/images/redaktors/yaitskiyam.jpg

Яицкий Анатолий Николаевич

Заместитель главного

редактора.

Тел. (0552) 45-46-21.

Весь состав редакции...
ПРЕСС-КЛУБ "НОВЫЙ ДЕНЬ"                                                 ГОСТИ ПРЕСС-КЛУБА

Если вопросы, которые вас волнуют, стоят того, чтобы сформировать общественное мнение или получить широкий резонанс, обращайтесь в независимый  пресс-клуб «Новый день», который объединяет несколько десятков средств массовой информации не только Херсонщины, а и представителей общенациональных СМИ в нашем регионе…


Четверг, 04 Мая 2017
Чорнобильські спогади Василя Перерви
04.05.2017 09:35 Новости / Общество

14

Чи то чорний біль, чи то чорне буття… Виходить, вже в самій назві старовинного міста, розташованого на Київщині (перша згадка про Чорнобиль датована 1193 роком), зашитий код трагедії. 26 квітня 1986-го на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий реактор. Масштаби аварії радянські державні мужі намагалися приховати. Евакуацію, яка була невідворотною, вирішили провести втиху, спочатку відправляли мешканців з 10-кілометрової зони. Людей саджали в автобуси в домашньому одязі, без будь-яких валіз, запевняючи, що за 3 дні всі повернуться додому… Та вже згодом радіус евакуації збільшився до 30 кілометрів, які і дотепер називаються зоною відчуження. Ну а 1 травня по всій Україні, як і в цілому СРСР, влаштували гучні першотравневі паради, на центральні площі міст і сіл вийшли мільйони людей. І кажуть, саме в ті дні віяв холодний вітрюган з Київщини, нещадно розносячи радіонукліди, зокрема до нас, на південь. Можливо, це саме його наслідки відчула й моя родина. 2 травня я, шестирічна дівчинка, вигулювала на сонечку однорічного братика в колясці, а вже на вечір абсолютно здорова, огрядна на вигляд дитина, почала задихатися, з’явилася височенна температура... І коли налякані батьки «потарабанили» малого до райлікарні, виявилося, що там вже купа пацієнтів з такими симптомами, причому з тих, які ніколи не страждали на астматичні напади. Дякувати Богові, нашому Ярославу допомогла ін’єкція звичайного протиалергійного препарату, і вже на ранок мама з братом були вдома…

Що то за напад такий раптовий був, ніхто й досі не знає, добре, що обійшлося. Але ж скільки є дійсно жахливих історій, зламаних людських доль, якими нещадним котком пройшовся Чорнобиль?! Мешканець міста Олешки Василь Перерва потрапив у Чорнобиль, коли йому було 43 роки. У зону відчуження чоловіка відправили виконувати завдання. У 1987-му він служив у пожежній охороні на Херсонщині, яка тоді входила до системи УМВС. До речі, мій співрозмовник і досі не знає, чому тоді його відправили в Чорнобиль, адже в оперативній службі Василь Перерва не був вогнеборцем, а лише відповідав за оснащення пожежної охорони. І, тим не менш, отримавши наказ негайно їхати, начальник транспортно-пожежної частини і не подумав вчинити по-іншому, бо це означало б одне — звільнення, причому зі скандалом. Ліквідатор аварії на ЧАЕС, саме такий офіційний статус у чоловіка, пригадує:

— Збираючись у дорогу, набрав купу теплих речей: ватяні штани, фуфайку, дебелі чоботи, бо в листопаді вже були морози.

Ані самому капітану, ані його колегам ніхто тоді не пояснив: нічого з цього не знадобиться, у зоні всім дадуть спецодяг, який потім викинуть… По справжньому, що таке атом і опромі­нення, люди, яких привозили на завдання до Чорнобиля, розуміли не одразу. Радіація — тихий вбивця, її не видно… Про те, що в даній місцевості сталося щось жахливе і непоправне, свідчило інше — вражаюча порожнеча. Багатоповерхівки, вулиці, транспорт, почасти залишений просто на узбіччі — ніде не було ні душі… Зі сльозами на очах вже немолодий чоловік, ветеран правоохоронного відомства розповідає перші враження від Прип’яті: це зовсім нове місто, розташоване всього за 2 кілометри до Чорнобиля. Населений пункт добудували в 1979 році, спеціально для атомників, і саме звідси розпочиналася евакуація, коли «бахнула» АЕС.   

— У нас, в Херсонській області, я не бачив такого басейну. Гарний, новісінький, ну це словами не можна передати… Всередині плитка, така голубенька, ну як у казці, вода прозора, все одно, що у дзеркалі, все видно. А поряд — ані душі… А як приїхали в пожежну частину у Прип’яті: закриті на замок ворота, машини стоять «нулячі», 6 чи 7, тільки з заводу, їх у Прилуках випускали. Техніку цю мали відправити на Чорнобильську АЕС, до місцевої пожежної частини, а тут таке трапилося… То вона простояла кілька місяців і нахапалася радіації. Ми потім відправляли ті машини на могильник, в утилізацію. Дуже, звісно, шкода було техніки, яка так жодного разу й не виїхала… А ще побачив біля самої пожежної частини яблуні. Висять яблука – червонюсінькі, красиві, як на картинці, руки так і тягнуться. А нас же попередили: на деревах нічого не рвати, бо там смерть росте, — розповідає Василь Перерва.

У Чорнобилі пожежні з усієї України будували, як би дивно це не звучало, …гуртожитки! Навіщо — Василь Перерва й досі не знає. Можливо, під житло для особового складу, який виконував завдання на зруйнованому реакторі й неподалік (бо жити в багатоповерхівках, з яких виселили людей, було неможливо через високий рівень радіації), може, влада не до кінця розуміла масштаби катастрофи, розраховуючи, що за якісь кілька років до Чорнобиля повернеться життя… Але на будівництві такі, як Василь Перерва, працювали до 16 годин на добу! Тепер ці будинки стоять покинуті… Заради чого ризикували життям і здоров’ям людей? До речі, мій співрозмовник переконаний, що від вірної смерті його врятували настанови колег, до яких вирішив дослухатися. Чоловіку порадили не ходити там, де ще не пройшли дозиметристи, а ще дуже багато їсти (там у їдальні годували дуже ситно), бо кажуть, радіація з організму виводиться лише природним шляхом — сечею і калом, даруйте за неприємні подробиці. Хоча за якого рівня концентрації радіації в повітрі вони працювали, Василь Перерва не знає, та, може, краще й не знати. Пригадує лише, як колись довелося зайти до одного з боксів, де стояла техніка і де ще не робили заміри фахівці. Так от дозиметр, який випадково залишив у своїй куртці один із колег, показав 50 рентген!..

Багато кого з пожежних, котрі працювали у чорнобильській зоні разом з нашим героєм, вже немає серед живих. У пам’яті Василя Васильовича навіки застиг погляд 25-річного електрика. Чоловік працював у зоні всього кілька місяців і ще на місці дізнався, що в нього рак крові. Як же він благав керівництво не відправляти його додому, бо там дружина і маленькі діти, яких нічим годувати…

Були й інші приклади — справжнього мародерства. Один старший лейтенант налагодив ланцюжок збуту запчастин, які знімав з покинутих автівок у Прип’яті. На постах у того всюди були свої люди, і деталі він легко вивозив із зони, а потім продавав… Але якось на одному з контрольно-пропускних пунктів змінили особовий склад. Мародер, який «спалився», кинувся тікати від відповідальності (а загрожувала йому тюрма) і дорогою розбився насмерть. Взагалі з Чорнобиля за ці 3 десятиліття багато чого вивезли. Якщо по­дивитися зйомки тележурналістів, як чор­нобильські будинки виглядають зараз, так просто диву даєшся — ні батарей, ні сантех­ніки… Не вітром же все це видуло… Така людська жага наживи. Зате справжнього по­двигу тих, хто вбивав своє здоров’я там, держава не оцінила. Високі пенсії (а гроші, і немалі, таким людям постійно необхідні на ліки) отримують далеко не всі ліквідатори. Нужденними виявилися інші особи — високе начальство, яке одразу після катастрофи просто побувало в зоні.

— Високі пенсії пооформлювали хто — Кравчук, Яворівський, Плющ. Вони отримували пенсію. Мені 480 купонів, а він отримував 120 тисяч.

— Кого Ви маєте на увазі, колишнього Президента Кучму?

— Так.

— А він що, вважається чорнобильцем?

— Аякже! Він же ж приїжджав подивитися туди, по сто грамів випити, — говорить Василь Перерва.

Та справжні ліквідатори на життя ще й не звикли скаржитися. Олешківець Василь Перерва доглядає за тяжко хворою дружиною: його Марина — в інвалідному візочку. Приїхавши на запис інтерв’ю, на веранді я побачила вже величеньку розсаду: помідори, скоро господар «переселить» їх на маленький клаптик землі у дворі. Сам пан Василь якраз готував борщ, рецепт диктувала дружина. В око впав непідробний оптимізм нашого героя. Людина радіє кожному дню, бо знає справжню ціну життю.

Марина САВЧЕНКО.




Котлета по-каланчацьки
04.05.2017 09:34 Новости / Общество

13

За що депутат прилюдно відгамселив виборця.

Бий своїх, щоб чужі боялися

Особливості самоврядування по-українськи: депутат селищної ради побив колишнього свого робітника просто на очах у нажаханих виборців. Але політика тут виявилася ні до чого: все через землю-матінку. Скандал вибухнув у райцентрі Каланчак, і його головними дійовими особами стали директор місцевого товариства з обмеженою відповідальністю «Рис України» Ігор Носов та його ж колишній найманий працівник Руслан Сокол.

— Йшов після обіду додому по вулиці Гагаріна у Каланчаку, — розповідає 27-річний Руслан. — Коли бачу дорогу іномарку Ігоря Носова, а поруч він сам агітує мого сусіда здати йому земляний пай в оренду. Відкликав сусіда до себе і кажу: не здавай, бо пан Носов не виконує своїх зобов’язань. «Біржа праці» мене особисто направляла  до нього — влаштувався різноробочим, але мусив звільнитися, бо платили менше, ніж обіцяли. Тут Ігор Носов знімає свою білу куртку і б’є мене кулаком в обличчя. Я заливаюся кров’ю і падаю на землю. А тут мене наздоганяє другий удар — у скроню. По тому кривдник сів у машину та й поїхав, наче нічого не сталося. А мені довелося звертатися до районної лікарні, де у мене діагностували черепно-мозкову травму. Лікувався там 10 днів, але й зараз почуваюся не досить добре. Написав заяву до поліції: вважаю, що такий ганебний вчинок депутата не повинен залишитися без покарання.

«В рідному селищі миру немає»

Вигляд скривавленого хлопця шокував земляків постраждалого. Адже в невеличкому селищі всі одне одного знають. І знають, що Руслан —  людина спокійна й доброзичлива, ніколи сам у бійку не полізе.

— За п’ять хвилин після бійки на Гагаріна йшов у справах. Дивлюся — Руслан весь у крові й заледве на ногах тримається. Запитую, що з ним трапилося, і чую у відповідь: «Носов побив», — ділиться не надто приємними спогадами учасник АТО з Каланчака Юрій Халак. — Вважаю таку поведінку з боку депутата селищної ради ненормальною та обурливою — якщо тебе обрали до ради, то мусиш навчитися знаходити спільну мову з людьми, а не руки невідомо з якої причини розпускати.  Я у складі  92-ї окремої механізованої бригади воював на східному фронті у секторі «А», отримав осколкове поранення ноги. Ми там чітко розуміли: проливаємо кров для того, аби на нашій землі був мир. А прийшов додому і бачу, що миру не дочекався навіть у рідному селищі.

Чи не забагато криміналу?

У поліції факт конфлікту між депутатом та виборцем повністю підтверджують. Тут вже внес­ли матеріали за статтею 125 КК України (за­вдання легких тілесних ушкоджень) до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Але про підозру ще нікому не оголосили.

— Оскільки учасник конфлікту, котрого звинувачують у побитті громадянина, є депутатом, зібрані докази ще вивчатиме прокуратура. І вона ж прийме рішення, чи їх достатньо для оголошення підозри, — пояснює начальник Каланчацького відділення Національної поліції майор Олександр Лось. — По тому ще будемо проводити слідчий експеримент. Але одразу можу за­значити, що жоден з свідків не спростував побиття Руслана Сокола та присутності на місці події Ігоря Носова. До речі, маємо ще одне кримінальне провадження за статтею 197 — самовільне захоплення земельної ділянки. За основною версією, працівники ТзОВ «Рис України» намагалися обробляти ділянку сільськогосподарських угідь, якою розпоряджався інший фермер, котрий і викликав поліцію. Чи є тут провина пана Носова — встановлюватиме суд і слідство.

«Це була самооборона»

Цікаво, що депутат Каланчацької селищної ради директор ТзОВ «Рис України» Ігор Носов анітрохи не спростовує факту побиття Руслана Сокола. Хіба що обставини трактує дещо інак­ше. Ось як коментує події сам Ігор Борисович.

— Приїхав до земляка поговорити про його земельний пай. Руслан, котрий колись працював у мене  тиждень, підійшов ближче — від нього тхнуло алкоголем (перебування постраждалого у стані алкогольного сп’яніння на час побиття не підтверджують ані лікарі, ані поліція. — Прим. С. Я.). І сказав моєму співбесіднику: «Не давайте йому землю, бо він за неї не платить». Далі почулася нецензурна лайка. Тоді Руслан ступив крок до мене, і все виглядало так, наче він наміряється почати бійку. Я вдарив на випередження — це була чиста самооборона. Винен я чи ні — нехай вирішує суд. Але діяв у рамках самозахисту, і саме це буду доводити в  суді, — наполягає Ігор Носов.

Демократією по причандалах

Як би там не сталося, а Руслан Сокол переконаний: він мав право висловити свою думку. А якщо був неправий, то кривдник-депутат також міг відповісти словами, а не кулаками. Руслан не радить односельцям від добра добра шукати. «Багато хто з мешканців Каланчака та сусідніх сіл здає паї в оренду великому сільськогосподарському підприємству «Таврида плюс». Наскільки мені відомо, за 16 років свого існування воно жодного разу не запізнилося з орендною платою. Ба більше: мої батько й мати також здають в оренду свої пайові землі цій фірмі. Коли два роки тому мати тяжко захворіла і її поклали до лікарні, терміново знадобилися гроші на ліки. Тоді «Таврида плюс» сплатила нашій родині оренду достроково. І багато хто може розповісти схожі історії. Тож я знаю, якому саме орендареві довіряти. І своїх переконань змінювати не збираюся — мене не залякаєш».

Звісно, поділ землі — тема дражлива не тільки в Каланчаку, а по всій Україні. За ласий «шмат пирога» і б’ються, і судяться, і навіть стрілянину з вибухами гранат влаштовують. У селищній громаді лише побоюються, що подібні «методи» застосують і на майбутніх виборах. Заявив, що хочеш проголосувати за іншого кандидата, а тобі його прихильник узяв та всю «фізію» роз’юшив. Розкритикував публічно депутата, а він тебе ногою по причандалах, щоб аж до мізків дійшло, хто в нас кращий слуга народу. Словом, новий етап демократії в Україні вже «на марші». Вдягай бронежилети й каски, шановний електорате!

Сергій ЯНОВСЬКИЙ.




Подвійні стандарти депутата Дроздіка
04.05.2017 09:33 Новости / Общество

Тавричанська ОТГ Каховського району виступає проти безоплатного набуття у власність майже 377 га сільгоспземель фактично однією особою.

 

У створенні корупційної схеми, яка може призвести до мільйонних втрат для держави і Тавричанської громади, звинуватив членів ФГ «Нова Мар’ївка» голова Кахов­ської райдержадміністрації Валерій Салтиков. «До мене звернулися депутати цієї сільради, які просять не допустити безоплатного набуття у власність великих масивів сільгосп­земель фактично однією особою — головою ФГ «Нова Мар’ївка», депутатом обласної ради від «Опоблоку» Сергієм Дроздіком», — говорить очільник району.

— Про намір розпаювати 376,9411 га земель державної власності, розташованих за межами населеного пункту, нам стало відомо з листа Головного управ­ління Держгеокадастру у Херсон­ській області. Дане питання ми винесли на сесію нашої сільради 20 березня, на якій виступив і Сергій Дроздік. Він переконував депутатів  у необхідності відведення земельних ділянок у власність у розмірі частки (паю) кожному із 80 осіб для ведення фермерського господарства. Переважною більшістю голосів депутати проголосували проти, адже в разі такого розпаювання сільрада втратить близько 1,5 млн. гривень надходжень від орендної плати за дану земельну ділянку щорічно. А ця сума вже закладена в нашому бюджеті на 2017 рік, — прокоментував тавричанський сільський голова Юрій Гречка.

На його думку, сільрада, на жаль, не має жодного впливу на прийняття рішення головним управлінням Держгеокадастру, а рішення сільради в даному випадку носить суто рекомендаційний характер. Державою вже анонсовано внесення змін до законодавства, які дозволять ОТГ самим розпоряджатися земельними ділянками за межами населених пунктів, однак поки цього не сталося».

— Цікава в цій історії поспіш­ність, з якою Дроздік намагається розпаювати землю. Адже ФГ «Нова Мар’ївка» було зареєстроване як юридична особа лише 18 жовтня 2016 року. Станом на 12 квітня п. р. не були внесені зміни до його статуту, які б підтверджували, що вказані 80 осіб справді є членами цього ФГ. Крім того, за Законом України «Про фермерське господарство» членами ФГ можуть бути лише родичі. Як на мене, тут є відверта спроба безоплатно одержати у власність 376 га земель сільгосппризначення фактично однією особою через «штучних» членів ФГ «Нова Мар’ївка». І все це відбувається на порозі історичної події — відкриття ринку земель, що надасть можливість їх продажу з метою конкурентних механізмів набуття прав власності на користь бюджету місцевого самоврядування і держави. Але мало того, що Дроздік поспішає. Він ще й як депутат облради відкрито виступає проти ринку землі і за продовження мораторію на її продаж! Я вже мовчу про те, що за «послугу» з розпаювання землі Тавричанка повинна буде закрити якийсь дитсадок через відсутність коштів на його утримання, — доповнив Валерій Салтиков.

Чималого резонансу ця історія набула і в соцмережах. «У районі багато років домагаються розпаювання земель державного під­приємства «Каховське» серед людей, котрі все життя пропрацювали в селі. А для фермерського господарства — будь ласка, «зелена вулиця», — обурюються люди.

За коментарями ми звернулися також до Сергія Дроздіка. Він пояснив, що насправді орендує зазначені землі (на території колишньої Дудчинської сільради) понад 15 років, з моменту розвалу місцевого КСП. «Створення нового ФГ було вимушеним кроком. Якби я цього не зробив, то був би змушений отримувати землю через аукціон, — говорить він. — Натомість за всі ці роки у неї були вкладені великі інвестиції, а зараз я ставлю там 14 «фрегатів» — це коштує не один мільйон доларів! Водночас я ніколи не відмовляв місцевій громаді, до мене постій­но зверталися по допомогу підлатати асфальт чи ще щось».

За словами Дроздіка, нинішнє розпаювання земель не що інше, як спроба захистити власні інвестиції. «Мені потрібні гарантії, щоб я і надалі вкладав свої гроші, — виправдав свої дії він. — Тим більше, що земля залишиться на місці разом із робочими місцями, з податками. Та й після пере­ведення її у статус зрошува­них я буду сплачувати за неї вдвічі більше. Головна проблема ж у тому, що бізнес сьогодні ніяк в Україні не захищений, тому доводиться шукати варіанти збереження вкладених коштів. Але нічого протизаконного в такому розпаюванні немає, ми діємо відповідно до правової процедури. І вона не нова: за такою ж схемою в Каховському районі вже розпайовували землі. Чому про це не згадує голова РДА? І чому він мовчить про підприємства, які, на відміну від нас, сплачують копійчані податки? Чому про це ніхто не говорить?».

Олег БАТУРІН. 




Невідома Друга світова війна
04.05.2017 09:32 Новости / Общество

11

Радянська влада не була зацікавлена в правді про події 1939—1945 років. Але навіть зараз ця правда цікава не всім.

"У боях на Нікопольському плацдармі (1943—1944 рр.) поклали свої голови 60 тисяч чоловік, переважно жителів Херсонщини. Це була одна з масштабних битв під час Другої світової — разом із боями за звільнення Херсона на початку 1944 року і операції з форсування Дніпра німцями у 1941-му в районі Берислава — Малокаховки. Проте всі ці масш­табні епізоди війни в нашій історіографії описані дуже поверхово, про них досі мало що достеменно відомо", — говорить почесний президент військово-патріотичного клубу «Каховка» Анатолій Обелець.

Розповісти деякі деталі цих подій і продемонструвати унікальні фото- і відеодокументи члени клубу напередодні Дня пам’яті і примирення вирішили жителям Каховки. «Приміром, про історію німецької переправи Берислав — Малокаховка інформації дуже мало. Натомість сама вона вважається найдовшою у світовій історії переправою, зведеною під вогнем супротивника. Її вив­чають у сучасній військовій академії Німеччини. Але чи не єдині документи про неї можна знайти лише в німецьких архівах і фотографіях з армій­ських альбомів нацистів, які нині розкидані по всьому світу», — говорить член правління клубу «Каховка» Олексій Обелець.

— У радянські часи були спроби зробити якусь історіо­графію: брали свідчення ще живих учасників тих подій, інтерв’ю у ветеранів. Вважалося, що вони говорять так, як це і було. Але коли читаєш в чиємусь спогаді, що в 1941 році радянські війська підбивали танки «Тигр», яких тоді ще не існувало в природі, або як «канонерський човен вистрелив у бік Херсона і першим же по­стрілом знешкодив штабну машину, в якій знаходився генерал», то переконуєшся, що в цих свідченнях є чимала доля фантазії. Або ось багато ветеранів згадували про те, як на переправі стріляли по Бери­славу і з 5-кілометрової від­стані «знищували піхоту і танки противника». Зараз, маючи досвід на сучасній війні, ми розуміємо, що таке підбити хоча б один танк. Скільки потрібно для цього солдатського труда і координації! Особливо під­даєш сумніву подібні свід­чення, коли виявляється, що ніяких «28 героїв-панфіловців» узагалі не існувало, що це вигадка радянської пропаганди. Я не хочу применшити за­слуги ветеранів. Уже один той факт, що вони ризикували життям, захищаючи батьківщину, заслуговує максимальної поваги. Однак історія — це наука, в якій значення мають лише факти. І нічого, крім фактів, — додає Анатолій Обелець.

— Ми довгий час могли ви­вчати війну лише з «радянського боку», маючи тільки радянські архіви, спогади, документи. Ніякої мови про доступ до німецьких джерел навіть не було, — підтвердила завідувач Каховського історичного музею Світлана Сидьолкіна. Вона дала високу оцінку проведеній волонтерами клубу роботі і поцікавилася, чому, на відміну від Каховки, збереглося багато фотографій Берислава часів Другої світової. «Можливо, у німців просто не було бажання фотографувати це місто. А ось переправу хотіли сфотографувати всі, тим більше, що з Берислава відкривалися красиві панорами. До того ж, дуже багато німців мали власні фотоапарати і охоче робили знімки для своїх армійських альбомів. У радянських солдат фотоапаратів практично не було», — пояснив Олексій Обелець.

Цікаво, що в Каховці це вже далеко не перший захід, на якому учасники військово-патріотичного клубу діляться результатами своєї роботи. Нічого подібного чомусь не відбувається в Новій Каховці, де проживає велика кількість членів клубу.

— Ми намагалися робити це і в Новій Каховці, однак там немає ентузіастів, які готові робити це постійно. А в Каховці такі люди є, — відповів Анатолій Обелець. — Немає там і бази, де можна це проводити. Адже той же «музей історії Нової Каховки» — він ні про що. Та візьміть навіть герб цього міста, на якому, як описується в документах, є будьонівка з зіркою і клинок, «що символізує героїчне минуле місцевості, де збудована Нова Каховка». Тобто «подвиг батьків у громадянську війну» 1920 року. Однак якщо з Другою світовою я погоджуся, що там мав місце героїзм, то з подіями тієї війни — категорично ні. Як можна героїзувати братовбивчий кон­флікт, під час якого текли ріки крові по коліно, ще й виносити це на герб?

Олег БАТУРІН.




Страница 1 из 4
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 Следующая > Последняя >>