Чим живе інтернат? | Печать |
Новости - Общество
26.06.2017 13:25

Обласна школа-інтернат розташована на вул. І. Кулика в Херсоні. Довжелезний білий паркан і багато корпусів. Здається, востаннє я тут була кілька років тому, а на початку 2000-х знімала сюжети (доволі непрості тоді пережила емоції) про тих, хто потрапив сюди після ‘‘вуличних університетів’‘ — життя у колодязях теплотрас і т. д. Що ж змінилося у закладі сьогодні і чи змінилося? Микола Рудя очолює школу-інтернат вже 18-й рік. Журналістам він завжди радий. От і зараз відкрито ділиться спогадами.

— Коли я став директором, тут була школа-дев’ятирічка. Але вже дуже скоро мені стало зрозуміло, що дітям потрібне не лише ПТУ, а вступали вони тільки туди, і кращої перспективи інтернат їм дати не міг. Через рік ми уклали угоду з обласним ліцеєм, і наших учнів з 8—9 класу почали брати туди на навчання, аби вони гарантовано могли вступити до вузу і отримати вищу освіту. Ми довго сумнівалися, чи робити третій ступінь, але таки прийшли до того, що здатні  і маємо дати дітям повноцінну середню освіту, — розповів Микола Рудя.

З 2013 року у державі з’явився пріоритет — кожна дитина повинна мати родину, започаткувалися нові форми виховання сиріт — дитячі будинки сімейного типу, прийомні родини. Коли заклад на вул. І. Кулика називався інтернатом для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, навчальний рік тут закінчували з кількістю сиріт більше трьохсот. На сьогодні ж у школі-інтернаті ім. Т. Г. Шевченка всього 15 сиріт, решта — 232 вихованці — мають батьків або ж опікуна. Це діти, родини яких потрапили у складні життєві обставини, а також діти з малозабезпечених багатодітних родин, діти, котрих виховують матері-одиначки. В інтернаті малеча мешкає постійно, лише на вихідні від’їжджаючи додому під відповідальність батьків, які або особисто забирають сина чи доньку, або надають розписку про те, що довіряють дитині добратися самій (варіант для старшокласників). Залишається ж на ці дні в інтернаті в основному малеча з віддалених районів. 35% дітей — з Херсона, за логікою ввечері вони мали б йти додому, та, на жаль, є ті, яких хронічно не забирають родичі. Сувора правда життя…    

— У нас є родина, де мати позбавлена батьківських прав, а батько виховує трьох синів. Але власного житла в нього немає, тож діти на вихідні частенько залишаються в інтернаті, — говорить Микола Рудя.

Запитую в очільника закладу: а хіба це чесно, коли батьки прав не позбавлені, а виховує дитину фактично інтернат? Тобто доля дитини в руках держави, тож і відповідальність — держави, при живих матері й батьку.

Ну, по-перше, батьки платять гроші за навчання дитини, — відповідь Миколи Руді була однозначною. — Так, дуже небагато — 20% від сукупного прибутку. наприклад, 150 гривень на місяць рідко хто вносить, в основному це 100—50—30 гривень. У нас є такі родини, які сплачують на місяць всього десятку. Але на сьогоднішній день для цих сімей це незамінний заклад, позаяк не витягнуть вони своїх дітей самостійно.

До речі, на недавньому святі останнього дзвоника в інтернаті спостерігалася досить висока явка батьків вихованців. Багато з них щиро дякували педагогам і школі-інтернату. Чому дивуватися — у закладі діти отримують повноцінне п’ятиразове (!) харчування, чого, на жаль, не всі родини сьогодні можуть дати своєму чаду. І, звісно ж, якісну освіту. Після інтернату велика кількість вихованців вступають до університетів, були роки, коли 70% випускників ставали студентами вузів (ХДУ, ХНТУ, Мор­ської академії). Також у школи-інтерна­ту тісні стосунки з Херсонським гідрометеорологічним технікумом, де хороша стипендія і надається житло студентам, при тому, що власного гуртожитку навчальний заклад не має. Випускники гідромету мають змогу вступити одразу на 2—3 курс Одеського екологічного інституту, якому підпорядкований технікум.  

У школі-інтернаті діти стають активними й творчими. Треба бачити, як вони співають, танцюють, беруть участь у змаганнях і перемагають, які поробки виготовляють власними руками! А що б, поклавши руку на серце, вони отримали, скажімо, в сільській місцевості, при неблагонадійних батьках, які почасти не в змозі навіть одягнути-прогодувати дитину, елементарним речам навчити (чого гріха таїти, часом вихователям інтернату доводиться показувати, як зубну щітку в руках тримати тощо) не те, що вже подумати про розвиток її талантів. Тож однозначно такі заклади, як школа-інтернат ім. Т. Г. Шевченка, потрібні. І, звісно, питання про те, що у зв’язку з курсом держави на всиновлення сиріт інтернати, зокрема, херсонський, закриють, взагалі не виникає. Хоча такі чутки ходили…

Марина САВЧЕНКО.