Блаженства за межею нема | Печать |
Новости - Культура
19.01.2017 09:23

1

"Читання вироку завершено. Тріо фігурантів кримінальної справи: Нестор Кривуля, Маріус Стаческу та Зурабі Берія отримали роки неволі з відбуванням покарання в колоніях суворого режиму. Окремою ухвалою високого суду було перекваліфіковано статус свідків на підозрюваних у скоєнні несумісних для суспільства злочинів: Степану Варварюку, Софії Щур, Орисі Пузир та Баняку, а інші відбулися легким переляком. До пори, до часу...

Кожен учасник судового процесу, а це відомі в місті бізнесмени, підприємці середньої руки, представники міської влади, дрібні чиновники, особи з підмоченою репутацією — всі наочно переконалися: як лиходії не замітають сліди та не стараються обійти закони, на них рано чи пізно чекає куленепробивна скляна клітка. Вона обивателями влучно названа тераріумом за те, що й каста недо­торканних, котра переступить межу дозволеного, одного разу може опинитися там...".

Так завершується новий роман прозаїка і фольклориста, лауреата літературних премій ім. М. Куліша і Яра Славутича Миколи Гурепка «Тераріум».

Завершується оптимістично: зло буде покаране! Одначе...

Читач може запитати: скільки ж триватиме оте «до пори до часу» в країні, де й досі (по десятиліттях Незалежності!) лиховолить корупція, де й досі під суддівськими мантіями і поліцейськими мундирами не всі душі — доброчесні?..

Чи не занадто довго прототипи героїв соціально-побутового роману «Тераріум», всі оті земноводні, плазуни, гризуни та безхребетні розгулюють на свободі?

Автор, на мій погляд, зумисне не дає на ці запитання прямої відповіді. Він ставить діагноз нинішнім і майбутнім мешканцям «тераріумів», до дрібниць оголюючи коріння суспільного зла, відо­мого не лише представникам титульної нації — українцям. Невипадково на лаві підсудних опиняється інтернаціональне тріо: українець Нестор Кривуля, директор фармацевтичної фірми «Арніка», циганський барон Маріус Стаческу та ретивий грузин Зурабі Берія...

Усі решта — тло. Тло багатолюдне, в основному, даруйте, бабське, на чиїй плоті і хіті «у вільний від бізнесу час» блаженствують нинішні «властителі життя» — учорашні компартійні бонзи, їхні дочки-синочки та знайомі.

Вивести на чисту воду всю оцю наволоч, засмаглу на іспанських чи кримських курортах, береться молодий журналіст Максим Татарчук, який «не міняв, як модниця зачіски, по­літичних симпатій та антипатій», чиї викривальні кореспонденції друкували столичні газети, «от до місцевих комунальних газет та кишенькового телебачення його їдким матеріалам шлях був заказаний назавжди».

Гласність, із якої, власне, починалася колись перебудова, зароджувалася і утверджувалася Незалежність, лише з розвитком інтернету починає давати результати. Здебільшого — у столичних і обласних містах. Херсон, чиї «обриси» вгадуються в образі рутинного «південного міста» з коштовними брязкальцями на жаб’ячих і лебединих шиях і татуйованих зап’ястях, до таких поки що, на жаль, не належить.

Важко таким людям, як Татарчук-Гурепко, викорінювати зло, що засіло в кабінетах тієї ж «держави у державі» — обленерго, ба навіть злодійкуватими сусідами, які охоче бачать соломину в оці президента, а у своєму навіть колоди не помічають.

Микола Гурепко показує своїх героїв не чорно-білими, пак однови­мірними. Жадоба до наживи і розгульності не витруїла із їхніх душ первісного людського начала.

«Мій маленький народ, нескорений, загартований колючими вітрами й зимовим бездоріжжям — не лише досвідчені мандрівники, ворожбити, лицедії та крадії, а й талановиті співаки, танцюристи та музики, наїзники коней, колишні фронтовики, герої праці, майстри з металу та дерева — всі йдуть назустріч невідомості та наперекір усьому, що позбавляє їх дарованої провидінням волі, — мовить циганський барон Маріус Стаческу. — Наша найближча рідня — вільне птаство, широке поле, дрімучий праліс, крилатий вітер, далекий небосхил та недосяжні для простого смертного небесні світила — Сонце, Місяць та міріади зірок! Можливо, у безкінечному всесвіті, на одній з заселених людьми планет та в глибинах Світового океану, щасливо живуть і наші одноплемінники-цигани, з ними ми могли б зблизитися та поріднитися. Та це — лише нездійсненні фантазії та мрії! Нікуди не подітися з грішної землі! Іншого нам не дано!».

Дано усім. Але шлях до власних душ, не замулених «золотим болотом», один — через покуту. Є і другий шлях, насильницький — до скляної будки у залі судових засідань. От тут уже й пригадується переконливо озвучена засторога прозаїка: «До пори, до часу...».

Автор роману «Тераріум» неодноразово пристрасно нагадує про те, що велике зло починається з малого — низів. Ті ж демонстративно набожні мешканці глибинок, критикуючи верхи, самі множать це зло. Непокаране, воно повертається у ще потворніших конфігураціях! 

Новий твір Миколи Гурепка тематично є продовженням повісті «Провінціали» і роману «Неофеодали», інших творів, різних за обсягом і жанрами. Своїм новим романом «Тера­ріум» прозаїк із Нововоронцовки, співробітник газети «Новий день», робить посутній вклад у те, щоб грішники зрештою отямилися і збагнули: там, за останньою межею блаженства нема. А якщо і є, то не для них.

Василь ПІДДУБНЯК,

письменник, лауреат премії імені К. Паустовського.