Наріман Алієв: “Побутовий расизм у Криму існував завжди”

Володар гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю за фільм “Додому” про роботу над стрічкою, досвід зйомок на Херсонщині і про те, чому її відмовились показувати в Росії.

Дебютна стрічка українського режисера кримськотатарського походження Нарімана Алієва “Додому” стала єдиним учасником відбору претендента від України на премію Американської кіноакадемії “Оскар”. Про це повідомив Український Оскарівський комітет. Його засідання щодо делегування учасника від нашої країни на “Оскар” відбудеться 23 серпня. 

“Додому” — це фільм про кримського татарина, старшого сина якого було вбито під час війни на сході України. Вирішивши поховати його у Криму він вирушає з окупованого півострова до Києва. Зі столиці починається його довга поїздка додому, разом із молодшим сином. 

Прем’єра фільму відбулась 22 травня на Каннському міжнародному кінофестивалі. Згодом він отримав гран-прі на цьогорічному Одеському МКФ і нагороду за кращий фільм на міжнародному кінофестивалі в Бухаресті. В український прокат стрічка вийде 7 листопада.

Під час Одеського міжнародного кінофестивалю Наріман Алієв охоче погодився відповісти на запитання “Нового дня”.

— Нарімане, світова прем’єра фільму “Додому” відбулась у Каннах, а українська — в Одесі. Де більш емоційно для тебе було представляти картину?

— У Каннах, адже це був найперший показ для глядачів. Хоча найважливішим для мене був показ в Одесі, адже хотілось, щоб український глядач теж побачив і оцінив мій фільм. 

У Каннах це справді було емоційно. Ми не очікували на таку вдячність від глядачів. Я навіть пустив сльозу, коли зрозумів: ми це зробили, ми пройшли цей шлях! Коли ти робиш комедію, то одразу бачиш: “зайшла” вона людям чи ні. Якщо сміються — значить, все ОК. Коли ж ти знімаєш драму, важко зрозуміти, чи приймуть її глядачі, поки не підуть фінальні титри. Проте кожен показ по-своєму важливий.

— Я спілкувався з багатьма переселенцями з Абхазії, Південної Осетії, Криму, Донбасу. Чимало хто з них говорить, що навряд чи вже повернуться додому, навіть якби у них була така можливість. Один із героїв твого фільму, який оселився на Херсонщині, теж каже, що його дім уже тут, а не в Криму. А який зміст ти сам вкладаєш в це слово? Що для тебе означає — “додому”? 

— Я завжди згадую своїх батьків, дідів і бабусь. Одні з них були депортовані, а інші вже народились у депортації. І ніхто з них не знав, чим усе це закінчиться. Проте вже народившись в Узбекистані мої батьки були переконані, що вони повернуться до Криму при першій же нагоді. Так і сталося. Вже в досить зрілому віці, кинувши все, що у них було в Узбекистані, з порожніми руками вони приїхали до Криму і почали будувати там своє життя заново. 

У кримськотатарській мові є слово “сабир” — терпіння, не опускати руки. Як тільки ти зневірився, опустив руки — ти програв. Можливо, я не повернуся до Криму, але мої діти неодмінно повернуться. І все це дуже великий шлях, який ми мусимо пройти. 

В якомусь сенсі я фаталіст. Проте все одно вважаю, що ця надія і є тим, що робить нас людьми. Бо якщо зневіритись у всьому — в чому тоді сенс жити далі? 

— Чи існують сьогодні прояви ворожого ставлення до кримських татар в українському суспільстві? Чи доводилося тобі з цим стикатися особисто?

— Звісно, подібне ставлення ще є. Швидко це змінитись не може, адже протягом усього перебування кримських татар у депортації радянська пропаганда поширювала міфи про те, що Крим не є нашою батьківщиною, що ми “всі зрадники” абощо. Тож не дивно, що до 2014 року в Україні мало хто розумів, хто взагалі такі кримські татари. Лише іноді щось чули, коли мова йшла про “самозахоплення” у Криму, особливо не розбираючись, що там насправді відбувалось. Багато хто сприймав кримських татар як чужинців, які приїхали “захоплювати” “исконно русскую землю”. Приблизно так нас сприймають й досі, оскільки в Україні дуже поляризоване суспільство, чимала частина якого продовжує жити за радянськими стереотипами та перебуває в інформаційному просторі Російської Федерації.

Що ж стосується Криму, то побутовий расизм там був завжди. Він не був агресивним, але все одно існував. Єдине, що нас рятувало — єдність, бо кримські татари завжди підтримували один одного. Ми не намагалися асимілюватися і удавати, що ми “такі як і ви”, завжди акцентуючи на своїй ідентичності. Як на мене, це було правильним рішенням.

У мене було два випадки, коли я сам стикався з такою ворожістю. У мене в школі був гарний друг, батько якого працював у міліції. І якось у п’ятому чи шостому класі напередодні [Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу] 18 травня він намагався мене переконати, нібито в місцевій мечеті знайшли склад зброї, який влаштували кримські татари і задумали вчинити щось погане. Подібні меседжі в Криму накручувались постійно. Проте за весь період незалежності України не було жодного випадку агресивної поведінки з боку кримських татар, тим паче, з використанням зброї. 

Другий випадок був у 5 класі. Я ходив на легку атлетику, зі мною там займалось 5 кримських татар і з 25 українців і росіян. Невдовзі в гуртку залишились 10 осіб, але тренер завжди робив наголос лише на кримських татарах. Коли йому казали, що хтось із них передумав ходити на тренування, він казав: “А, ну ці татари ходити на мої заняття не будуть, бо вони вдавляться за кожну зайву копійку, щоб платити за це”. Мене це вразило, адже серед нас були люди, які справді не мали достатньо грошей. 

Не в останню чергу через усе це мені хотілося показати у своєму фільмі, що це за люди — кримські татари, які у них цінності. Адже багато хто досі не знає, що у нас є своя мова, що ми мусульмани. Звісно, завдяки Джамалі про кримськотатарську мову нещодавно почули. Актор Ахтем Сеїтаблаєв і відомі політики з-поміж кримських татар також намагаються донести свою позицію не тільки в самій Україні, а й у світі. Проте поки цього не достатньо, як ще не достатньо в Україні займаються українською ідентичністю. Великі зрушення вже є, так. Але багато людей досі не розуміють певних речей, навіть якщо вони є дуже важливими для країни. На жаль, з ними не працюють в інформаційному полі. 

— В окупованій Росією Абхазії зараз дуже важко знайти людей, які  знають абхазьку мову. А які труднощі були у вас на зйомках “Додому”? Чи існували проблеми зі знанням кримськотатарської у акторів?

— Перш за все, важко було знайти кримськотатарських акторів, адже більшість з них проживають у Криму і витягти звідти людей навіть для кастингу було складно. По-друге, як такої кримськотатарської акторської школи просто нема. Якщо бути відвертим, то “Додому” — це перший фільм про сучасні реалії, де повноцінно на екрані звучить кримськотатарська, якщо не брати до уваги “Хайтарму” Ахтема Сеїтаблаєва. 

Звісно, ми стикнулись і з проблемою незнання кримськотатарської. Я й сам її не знаю: читати нею можу, розуміти — розумію, але спілкуватися — ні. Ремзі Білялов, який грав молодшого сина теж не знає кримськотатарської, він завчав свої репліки. 

— А з чого починалась робота над фільмом? Що було спочатку — ідея чи вже готовий сценарій? 

— Все починалось з ідеї мого колеги, азербайджанського кінорежисера Новруза Хікмета. Три роки тому він розповів мені ідею сценарію, герої якого їдуть у далекі краї, щоб забрати свого померлого родича і поховати на батьківщині. На той момент я вже думав над тим, як мені розповісти на екрані історію про кримських татар. Почувши ж цю історію у мене одразу народилась ідея. І з дозволу Новруза я почав працювати над сценарієм. 

— ”Додому” частково знімався в Генічеському районі на Херсонщині. Останнім часом в нашій області можна зустріти чимало знімальних груп. Як тобі у нас працювалось? Наскільки це було легко чи складно? 

— З точки зору інфраструктури в Генічеському районі нема нічого, і це є проблемою для великого кіно. Нам доводилось велику кількість роботи виконувати на місці. Цей регіон межує з Кримом, і іноді до нас ставились вельми агресивно. В якійсь мірі я можу це зрозуміти: там прикордонна зона, а тут ще й приїжджають якісь незнайомі люди знімати кіно. Подібна ситуація, до речі, була у нас і в Миколаївській області. Зрештою нам вдавалось роз’яснити, хто ми такі і всі заспокоювались. 

На тій же Арабатській Стрілці знадобився певний час, щоб знайти спільну мову з місцевими, допомога яких нам була необхідна. Трохи полегшило нашу роботу те, що мій продюсер незадовго до того знімав короткометражний фільм у Генічеському районі й мав необхідні контакти. 

Потенціал же для зйомок у Генічеському районі великий, як і по всій Україні. Тут варто нагадати про Канни: це маленьке французьке містечко зараз є одним із центрів світового кіно. Щоб подібний центр кінематографу з’явився десь у Херсонській або Івано-Франківській області, потрібна як мінімум зручна логістика та інфраструктура, щоб людям туди було зручно дістатися. Цієї можливості поки, на жаль, нема. 

— Продюсери фільму “Додому” відмовились продавати його для показів на території Росії. З чим це пов’язано? 

— У нас був конкретний покупець-дистриб’ютор в РФ, з цілком гарними намірами. Проблема полягає в іншому: в російському просторі все, що, на їх погляд, має якісь російські ознаки, вони присвоюють собі і інтерпретують як їм заманеться. Для нашої знімальної групи це була б катастрофа. Адже ми б не набули ніякої доброї слави в Росії й могли б стати “зрадниками” у себе на батьківщині. Тому ми відповіли росіянам, що з задоволенням готові продати їм фільм для показу в їхній країні як тільки Крим повернеться до України, а російські війська будуть виведені з Донбасу. На тому все й закінчилось.

Олег БАТУРІН.

Херсон — Одеса — Херсон

Фото надані прес-службою Одеського МКФ.

Новини від Нового дня в Telegram. Підписуйтесь на наш канал t.me/newsnewday