Немалі перспективи малої краплі

Науковці Інституту рису НААНУ вважають, що крапельне зрошення дозволить розширити площі під культурою в Україні до 250 тис. гектарів в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях.

Новітній спосіб поливів, говорять учені-рисівники, відкриває перспективи вирощування сарацинського проса навіть там, де немає капітальних зрошувальних мереж, бо для вирощування рису не потрібно будувати чеки, заповнювати їх водою з Дніпра, Дунаю чи Південного Бугу. 10 тисяч кубометрів води, необхідних для вирощування білого зерна, можна взяти з інших альтернативних (підземних передовсім) джерел — аби лише її якість відповідала технологічним стандартам.

Утім, співробітників Інституту рису НААНУ, які закликають вирощувати цінну круп’яну культуру на крапельному зрошенні, та ще й під плівковим покриттям, випередили всюдисущі китайці. Названа технологія, яка дозволяє економити на виробництві 65% води і на 20% підвищити врожайність, розроблена ще у минулому десятилітті співробітниками синьдзян­ської корпорації «Тяньє». Вона ши­роко впроваджується, зокрема, у Північно-Західному Китаї, де кожна крапля води — на вагу золота.

Знаю кількох господарників, зо­сібна у Каховському і Олешківському районах, котрі поки що в порядку експерименту теж вирішили посадити рис на крапельну дієту. Здавалося, що спроба виявилася якщо не вдалою, то обнадійливою — з кожного гектара експериментатори брали навіть по 75 центнерів білого зерна, а в дослідному господарстві «Кахов­ське» ще більше — по 9 тонн!

Одначе, на моє здивування, далі експериментів справа не пішла. Чому ж? Виявилося, що не така це проста і економічно доцільна штука — вирощувати рис на крапельному зрошенні та ще й на землях, які роками ні орга­ніки не бачать, ні гіпсу. А тут ще й сонце шкварить так, що впору (так, як це роблять китайці) вирощувати рис під вологозберігаючою плівкою.

Вирок експериментаторів поки що невтішний: шкурка вичинки не варта… Та й в самому Інституті рису НААНУ, наскільки мені відомо, не поспішають списувати традиційні рисові чеки, обперізувати рисові угіддя крапельними стрічками, а то й, за прикладом китайців, накривати рисові плантації плівками.

Що ж воно виходить? Науковці — за, практики — проти? Та й Україна — не Китай з його матеріальними і людськими ресурсами.

Справді: як бути?

Фахову відповідь дає директор Інституту водних проблем і меліорації НААНУ, доктор технічних наук, академік Михайло Ромащенко. Відомий український вчений вважає, що епоха використання поверхневого крапельного зрошення відходить у минуле і Україна переходить на підґрунтове зволожування сільгоспугідь із розташуванням систем і трубопроводів на глибині 35—40 сантиметрів.

За словами Михайла Ромащенка, які наводить сайт infoindustria.com.ua, такі системи розраховані на тривале використання. Їх не потрібно щороку розгортати і згортати, забруднюючи ґрунт і навколишнє середовище. Ці конструкції, знаходячись під поверхнею ґрунту, не заважають жодній із ґрунтообробних операцій і можуть експлуатуватися мінімум 15 років, дозволяють суттєво заощаджувати вологу, ефективно її використовувати. У зв’язку з багаторічним вико­рис­танням систем додається і економічна складова — розмір капіталовкладень у розрахунку на гектар зменшується, підкреслює вчений.

— В Ізраїлі зараз ті, у кого дощувальні машини відслужили свій вік, не купують натомість нові. Замість них встановлюють крапельні системи, зазвичай підземні і довговічні, які служать по 10—20 років, а не знімаються щосезону, як більшість наземних, — зазначає представник однієї із тамтешніх фірм Ігал Мастер.

Вітчизняні фахівці, зокрема Дмитро Філіпов, зауважує: для того, щоб подібна система нормально функціонувала, потрібні три речі: грамотний проект, правильний монтаж (оскільки таку систему складніше ремонтувати, ніж звичайну крапельну) і правильна експлуатація.

Здається, що чи не вперше в своїй історії Інститут рису НААНУ (директор доктор сільськогосподарських наук Володимир Дудченко) мало залежить від викликів природи. Глобальне потепління, яке вже виказало свою підступність цього року, ставить нові завдання, відмінні від учорашніх, хай і прогресивних. Ось чому те ж зво­ложення ґрунту за посередництва зрошувальних стрічок — вже не сьогоднішній, а вчорашній день.

І тут слід згадати світлої пам’яті Героя України, директора державного підприємства «Дослідне господарство «Асканійське» Віру Найдьонову, яка першою на півдні України запланувала започаткувати саме підґрунтове крапельне зрошення. Не встигла…

Справу Віри Опанасівни продовжив її син, прийнявши від матері естафету. Не звиклий кидати слів на вітер, Віктор Григорович цього року облаштував поле з підземним зрошенням. На запитання, чи не ризикований експеримент, нинішній керівник «Асканійського» відповів:

— Виходить у людей, думаю, що і у нас вийде. Так, проект цей не з дешевих. Але якщо дивитися у майбутнє, то нікуди ми саме від підземного зрошення не дінемось, особливо у нашій асканійській зоні, де сонце ніколи не скупилося на спеку…

Та повернемося до рисосіяння. Науковці переконані: в умовах кліматичних змін рис можна буде вирощувати аж до зони Кропивницького. А враховуючи, що за новою технологією можна буде суттєво знизити собівартість виробництва, площі рису на крапельному зрошенні можуть досягнути 200 тис. (за сьогорічними даними — 250 тис.) гектарів (а це 1,5—2 млн тонн білого зерна).

Згадується мені недавня розмова з директором департаменту зем­леробства МінАПК Володимиром  Топчієм, котрий сказав наступне:

— Україна сьогодні вирощує рис на площі близько 12 тисяч гектарів. І ця площа за останні роки залишається, по суті, незмінною. Із втратою Криму Україна втратила можливість подальшого розвитку галузі. Тим часом, українці люблять рис. Саме цей продукт за статистикою споживання серед круп посідає в країні перше місце — 31%, гречка — 30%, 14—15% — просо. Це культура, яка вже давно стала тради­ційною для українців. І вона має стійку тенденцію до зростання обсягів споживання. Україна протягом останніх років виробляє щороку рису близько 70 тисяч тонн. Для задоволення власних потреб наша держава має наростити обсяги виробництва рису хоча б у 2,5 раза з тим, щоб не витрачати десь 30 мільйонів доларів на рік на закупівлю білого зерна за кордоном.

Чи може справді Україна сама себе нагодувати рисом? Безперечно. За умови, якщо не лише фермери і керівники агрофірм запросять сарацинське просо на свої землі, а якщо й Інститут рису не спочиватиме на лаврах (рисових волотях), а наполегливіше повертатиме галузі втрачені позиції з упровадженням не лише власних, а й світових практик з поправкою на українські реалії. Це, звичайно, складніше, ніж навіть виростити у рисових чеках герб України, але коли Природа кидає виклик, його потрібно приймати.

Василь ПІДДУБНЯК.

Фото з архіву автора.

Новини від Нового дня в Telegram. Підписуйтесь на наш канал t.me/newsnewday