Знатний чабан з Херсонщини вже піввіку в професії
Більше як піввіку пасе овець у степах відомий на Херсонщині чабан Олександр Олексійович Попов. Степ і кошара стали йому другою домівкою.
Біля отари — з п’яти років
Чабана ми звикли уявляти в бурці та з традиційним посохом-герлигою. Та Олександр Попов, котрий опікується вівцями на Державному підприємстві дослідне господарство «Асканійське» Каховського району, зараз без цих атрибутів обходиться. Адже нині в овець йде окіт: з початку лютого в спеціально утепленій кошарі вже знайшлося близько 400 ягнят, а на підході ще чи не стільки ж! Причому пологи в овець, як і у людей, бувають тяжкими — малечі іноді доводиться допомагати з’явитися на світ. Втім, Олександру Олексійовичу не звикати, адже порається біля худоби змалечку.
Знатний чабан Олександр Попов із молодим ягням
Майбутній атагас народився у селищі Нова Маячка колишнього Цюрупинського району. В родині було аж 8 душ дітей, котрих піднімала одна мати. Без господарства було не вижити, тому вдома тримали корову і з півсотні овець. Сашко ходив біля них років з п’яти, тож вже тоді знав, як дати ради отарі. Але в молодості й не думав, що чабануватиме: після служби в армії влаштувався на Херсонський суднозавод електрозварювальником. Працювалося начебто добре, але робітник незабаром відчув: це не його. І от якось поїхав у гості до сестри, котра мешкала тоді в селищі Асканія-Нова. Зайшов до кошари по сусідству — і зі знайомими запахами та звуками ринули спогади дитинства. А вже за кілька днів Олександр Попов звільнився з заводу і став-таки чабаном під орудою знатного наставника Володимира Василенка. За півроку сам прийняв отару з 750 овець, яка згодом зросла в три з лишком рази — до 2,5 тисячі голів! Було це в далекому 1969 році, і з тієї пори степовик житейському покликанню не зраджував.
І доглядач, і захисник
Вівці під опікою Олександра Олексійовича не прості, а племінні — асканійської тонкорунної породи. Колись їх руно і справді було ледь не на вагу золота, тож доглядати за ними звик пильно. А часом і життям доводилося ризикувати. «На отару з кількадесят років тому чинили набіги вовки. Одного разу задавили 15 овечок, іншого — вже з 50. Ми тоді були без зброї, хіба що з герлигами. Якось веду отару, а паралельно їй сіроманець вибігає. Пригрозив герлигою — той утік. Потім біля кошари встановили високу огорожу, нам дали рушниці, й справа пішла зовсім по-іншому. Почув вовче виття серед ночі, вийшов з кошари і вистрілив у повітря — виття одразу ж припиняється. Бо хижаки розуміють, що вівці під захистом людини — не прорватися до здобичі», — пригадує Олександр Олексійович.
Держава щедро винагороджувала атагаса з Тавричанки за його тяжку працю. За часів СРСР його вівці «гриміли» на виставках досягнень народного господарства у Києві та Москві. Сам Олександр Попов нагороджений двома орденами Трудової Слави, орденом «Знак Пошани», а вже у незалежній Україні — орденом «За заслуги». Та він не звик хизуватися власними нагородами. Турбує інше: цінують його, та не в ціні плоди праці таврійських атагасів. За м’ясо племінної тварини, яких вирощують з такими зусиллями й витратами, нині дають не більше 25 гривень за кілограм живої ваги, а мало б воно коштувати не менше ста гривень. Так само і з вовною: попиту немає, тож і закупівельна ціна жалюгідна.
«Вівці — моя родина»
Такий стан справ Олександр Олексійович вважає прикладом кричущої нерозсудливості державних мужів та неповагою особисто до його праці. А це він сприймає особливо близько до серця: адже асканійські тонкорунні мериноси — часточка його життя. Овець він нерідко називає своєю родиною. І то не жарт. У Олександра Попова є і син-сокіл, і дві доньки. Та в сина власний бізнес у Мелітополі, а доньки стали медиками й переїхали до Херсона. Тож сільська хата спорожніла. Нині Олександр Олексійович більше часу проводить не вдома, а саме в кошарі чи біля своєї отари на випасі. Хотілося б йому, звичайно, аби хоч хтось із дітей пішов його стезею — було б кому передавати секрети чабанської праці. Але не судилося — діти вибрали інше майбутнє. І батько їх за це не засуджує і не перестає любити: у кожного в цьому житті — своя дорога.
Тож Олександр Попов біля отари невідступно. Каже, про всіх овечок дбає однаково, але розуміє, що вирощує їх на користь людям. Тож спокійно ставиться, коли йде їх забій. І від баранини не відмовляється: м’ясо дієтичне й для здоров’я корисніше, ніж свинина та яловичина, почасти «напхом напхані» гормонами росту й антибіотиками. І рецепт найулюбленішої страви від атагаса такий же простий, як суть селянської праці. Це юшка по-чабанськи, яку готують у казані над багаттям. Закладаєш півбарана, додаєш цибулі, перцю, лаврового листя й солі, вариш півтори години. І під кінець отримуєш справжній делікатес, присмачений ароматами вічного таврійського степу!
Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Анатолій ЖУПИНА.
Новини від Нового дня в Telegram. Підписуйтесь на наш канал
