Хто й навіщо їздить до окупованого Криму? | Печать |
Новости - Общество
17.08.2017 07:23

1

За даними Державної прикордонної служби України з початку року адміністративну межу з Кримом на трьох КПВВ перетнули понад мільйон громадян і більше 176 тисяч транспортних засобів. А за одну добу лише через один КПВВ ‘’Каланчак’’ в обох напрямках проходить до 4 тисяч людей. То хто й заради чого, незважаючи на пекельну спеку і приниження на російській варті, їздить до окупованого півострова?

Перед будкою зі шлагбаумом на КПВВ ‘’Каланчак’’ прикордонник просить мене пред’явити посвідчення. За хвилину отримую пропуск — можу рушати аж до самої ‘’нулівки’’, це де закінчується українська територія. Хоча як же недолуго, підло це звучить, адже Україна й за тією межею, просто заважають туди мені йти ‘’зелені чоловічки’’ зі зброєю і… триколор, який морально тисне так, ніби тобі в спину впивається дуло автомата. В середині пункту пропуску бачу до десяти автівок, водії яких оформлюють документи. Кажуть, така кількість транспорту тут тримається стабільно, одна машина змінює іншу, заторів немає. Хоча черги, за словами прикордонників, бувають нерідко, а ініціюють їх якраз на КПВВ окупанта, певно, таке ‘’ЦУ’’.

‘’Так, у звичайному режимі, вони пропускають до 20 автівок за годину, а коли їм потрібна картинка видимості, що от, люди масово виїжджають відпочивати до Криму, вони пропускають 4—5 автівок за годину’’, — розповів речник Херсонського прикордонного загону Іван Шевцов.

Опинившись на КПВВ, звісно, не можу не поговорити з людьми, котрі чекають на перевірку документів у зоні паспортного контролю.

Куди поспішаєте, і чи така вже є необхідність їхати до Криму? — запитую.

Декілька жінок, зітхаючи, відповідають у стилі: ‘’А що робити, там же родичі. Як з ними не бачитися?’’. А от дівчина на ім’я Інна, з величезним похідним рюкзаком за плечима, власне, й не приховує: на півострів їде відпочивати, і їй абсолютно паралельно, чий він.

— Я как бы совершенно мирный человек, я далека от этих всех вариантов — то, что происходит с нашим миром, с нашим разделением. Я еду заниматься  йогой и отдыхать, — пояснила дівчина.

До речі, показовий для мене той факт, що якщо раніше люди, котрі їдуть до Криму, боялися спілкувати з журналістами, та ще й давати інтерв’ю на камеру, то зараз ледь не самі починають розмову. Настрої змінилися, от тільки в який бік? Рушаю далі, ясна річ, під супроводом прикордонника, і, на свою журналістську удачу, помічаю дивну картину. Жінка років 50-ти несе два пакети з продуктами і… викидає їх у яму на узбіччі. Бачу, у тому целофані дорога ковбаса у вакуумній упаковці, сир, овочі — не на продаж, а так, щоб сісти поїсти. Сама жінка небагатослівна, каже, вижбурнула харчі, бо так треба. Та, як вдалося дізнатися, з продуктами не пропускають на ро­сійському КПВВ. Відтак, із того, що мало бути сніданками й обідами, на узбіччі виріс цілий смітник. А ще у ямі тій телевізори, холодильники — вони теж опинилися у переліку речей, нев’їзних до Криму. Та вражає навіть не це: залишивши на смітнику свіжесенькі продукти, щойно з супермар­кету, жінка попрямувала в напрямку пункту пропуску окупанта. Приниження? Ні, не чули, їдемо до Криму! Втім, це всього-навсього особисті спостереження. Можливо, у тієї жінки є більш ніж об’єктивні причини поспішати на півострів. А що, як у неї там хвора матір чи діти з маленькими онуками тощо?.. Але виглядає все це дуже сумно.

Далі, помітивши фотоапарат на моїй шиї, ніби навмисно, поряд зупиняється жінка середніх років і одразу випалює:

— А вам тут, может, какая-то информация идет, что там плохо? Это все не соответствует действительности!

— А там (у Криму) добре?

— Да, именно для меня нормально. Я работаю в пансионате, и меня устраивает моя зарплата. Хотя, конечно, есть люди, которые по Украине скучают. Ну то их личная головная боль, может, они на Украине воровали, а теперь не могут, откуда я знаю?

— Ну а чисто психологічно, як Вам тепер живеться у Криму?

— Нет, нет, Вы ничего такого не подумайте, мы просто все стали, ну это… ну как сказать. Мы стали чисто крымские, теперь у нас такой особый статус, вот это, да, мы чувствуем!’’, — сказавши це, пані Людмила попрямувала до російського пункту пропуску.

Про який такий особливий статус говорила та жінка, я так і не зрозуміла. Але чи то за дивним збігом обставин, чи то, помітивши, як зніяковіла, до мене підійшов чоловік, який з Криму вже повертався. Валерій — киянин — розповів, що на півострові могили його батьків, відтак, хоча б раз на рік змушений туди їздити. Перебування у Криму для нього дуже болісне.  

— Цены космические, все в два раза дороже, чем в Украине, если посчитать по курсу. У крымчан разочарование жизнью такой, да и ку­рортный сезон плохой. Раньше ехала Украина, Молдова, Беларусь. Сейчас никто не едет… так что впечатление гнетущее, я вам скажу, — за­значив чоловік.

Але ‘’контрольним пострілом у голову’’ під час того відрядження для мене стало спілкування з водіями. Перед КПВВ чимало маршруток та автобусів. На лобовому склі — таблички ‘’Херсон’’, ‘’Миколаїв’’, ‘’Одеса’’. Жодних проблем, за ваші гроші просто з-під пункту пропуску вас довезуть, куди забажаєте. Патріотизм, мене запитують? Так він же розбився вщент об ті самі гроші, які, як відомо, не пахнуть… Чоловік на ім’я Олег, одесит, розповідає, це його робота — людей возити, а як буде треба, або ж добре заплатять, і на Донбас поїде, під кулі! Що тут скажеш? Озвучу зараз свою власну думку і, певно, не всім вона прийдеться до вподоби, але… Доки у нас одні їздитимуть на відпочинок до окупованого Криму зі словами ‘’я же вне политики’’, а інші на цьому зароблятимуть, Крим ніколи не буде українським…

Марина САВЧЕНКО.