“Покинь, якщо кохаєш” — це одна з тих рідкісних екранізацій, яка більше запам’ятається своєю закулісною драмою, ніж самим змістом, пише New Day. Фільм, заснований на бестселері Коллін Гувер “It Ends With Us”, намагається порушити серйозну тему домашнього насильства, але здається, що його задум постійно підривають внутрішні протиріччя, які виникають через різні підходи до режисури та акторської гри.
Історія Лілі Блум, головної героїні, яка намагається побудувати нове життя після важкого дитинства та непростих стосунків, мала б стати емоційно насиченою драмою. Вона зіштовхується з новим коханням, що, як здається спочатку, має всі шанси бути ідеальним, але згодом перетворюється на відображення жахів її минулого. Однак фільм, замість того щоб проникливо і з великою обережністю підходити до такої складної теми, часто скочується в територію мелодрами, яка лише частково розуміє серйозність проблеми.
Перші сцени зображують зустріч Лілі та Райла, яка, хоча і наповнена романтикою, відчувається поверхневою і злегка перебільшеною. Райла, якого грає сам режисер Джастін Бальдоні, спочатку зображено як сильного, але трохи загадкового персонажа. Однак його перші прояви агресії зняті так туманно, що глядачі разом з Лілі залишаються в розгубленості: чи дійсно сталося щось тривожне, чи це просто прикрий випадок. Такий підхід працює на користь фільму, передаючи складність і плутанину, яку переживає жертва насильства. Проте це одна з небагатьох успішних сцен, які вдалося органічно вплести в сюжет.
На жаль, інша частина фільму схильна втрачати цей фокус. Перша половина стрічки подана як типова романтична драма, що збиває з пантелику. Замість того щоб вибудовувати напругу у стосунках між Лілі та Райлом, глядачам подають стандартні сцени розвитку романтичних стосунків, які навіть не натякають на майбутні проблеми. І коли нарешті на екрані з’являється аб’юзивна поведінка Райла, вона видається настільки раптовою та невмотивованою, що не створює належного впливу.
Зі всього цього виникає враження, що фільм намагається виконати дві взаємовиключні задачі: одночасно бути романтичним ромкомом та серйозною драмою про домашнє насильство. Це протиріччя, ймовірно, походить з глибинних розбіжностей між режисером Джастіном Бальдоні та головною акторкою Блейк Лайвлі, яка просувала стрічку скоріше як легку романтичну історію. Відсутність узгодженості між ними, схоже, вилилася у фільм, який ніяк не може вирішити, чим він хоче бути.
Додаючи до цього питання маркетингової кампанії, де акторка використовувала фільм як платформу для просування власного бренду, ситуація стає ще більш заплутаною. Це підкреслює загальну проблему фільму: “Покинь, якщо кохаєш” намагається занадто багато речей одночасно, і як результат, не справляється ні з однією з них до кінця.
Отже, “Покинь, якщо кохаєш” залишає глядачів з неоднозначними відчуттями. Хоча стрічка має моменти, які вдало порушують тему домашнього насильства, її загальна тональність та структура залишаються невизначеними. Це призводить до того, що фільм відчувається більше як незграбний мікс жанрів, ніж як цілісна історія, здатна вплинути на глядача так, як вона того заслуговує.
